— Єсть, товаришу начальник.
— Візьміть арештованого і посадіть у першу кабінку, та й наглядайте її, аж доки вас там не змінить другий вартовий.
Звелів Сіямський.
— Єсть, товаришу начальник!
Вигукнув підлеглий і негайно запропонував Брусові таким самим голосом, яким подавав згоду й начальникові:
— Давай за мною… Швидше…є…!
Брус устав з нар, а Сіямський з Парцюнею відступили назад і дали йому прохід. І потім мовчки дивилися на його розстебнутого і в синяках, похожих на звичайні плями бруду, що в'ївся в обличчя поміж неголеним волоссям. Брус себе почував під час свого проходу проз їх так, неначе сподівався удару з якогось боку. Шкіра і все його єство нащетинювалося супроти притаєних загроз. І тільки аж за порогом камери, коли він ішов по коридору, то у його єстві стала свідомо відчутима та приємність, що він те сказав своїм катам, чого, він певний, ніхто не насмілився б і подумати на всіх просторах "есесерії". Та ще так він сказав, неначе з–за якогось незримого щита, де всім своїм життям він був майже недосяжним. Дарма, що його могли бити, але ж раптово убити не могли. А він добре знав, що значить моральна правота навіть перед піднятою рукою смерті. Він знав, що рука смерті не раз перед такою силою охлявала і безсило опадала. Він логіки не шукав, він ішов полапки, інтуїтивно і дуже добре знав відчутимістю, як своєю поведінкою б'є свідомих катів разюче і мстиво, а несвідомих він розслаблює і робить їх удари не такими–то вже й певними. Він почував, що не вони зі зброєю в руках є герої, але він є герой, бо не боїться всіх мілійонів смертей, прихованих і на видноті, і в затінках, і в одиночках, і у землищах, і в револьверах, і в кулаках звірино безжальної сторожі… Він не боявся смерті ні в окремій тюрмі, ні серед тисячі тисяч задротованих в'язниць на тлі просторів усієї "есесерії", зануреної у тьму стогонів всіх маленьких націй і в розпуку обманутої і закатованої України!..
І враз Брус помітив, що вони дуже довго ідуть коридором і дуже часто переходять сині купи світла. Та й глянув на стелю. І те, що він побачив, його дуже вразило. Через кожну однакову відстань вгорі на стіні під самою стелею виднілася вкручена лампа у скляній та синій сурмі форми конвалії. І кожна сурма була завдовжки метрів з півтора. Одна з одного боку стіни, а друга з другого так, що були націлені відтвір у відтвір… І синє світло їх зліталося одно в одно. А в просторі поміж наставленими сурмами і долі внизу, і на стелі вгорі купчилися страшно густі плями синьості і своїми пригаслими краями сходилися з задніми плямами і передніми, утворюючи з'єднані і подовгасті кола синього світла уподовж стелі і вподовж коридора. І внизу була стежка синя, і на стелі була стежка синя. А по обох боках стежок під самими стінами була темрява. Вся ця сполука світла робила враження на Бруса дивно тривожне і нашорошене до зустрічі страшних несподіванок.
Вартовий ішов у його з правого боку у тій смузі світла, що давало шкло сурем пригвинченими хвостами до стіни. І він чекіста не бачив, бо синє світло зливалося з утомою Брусовою і тягло не в сон, але в густоту моторошності душі, що теж випромінювалася з нервів, здавалося, синім полум'ям. Тільки ліворвер чекістів, ґудзики, пряжка на паску і бляшка на картузі поблискували спотвореними цяточками світла. І від утоми вони подвоювалися і потроювалися. І темрява, що була під самими стінами, здавалося, має в собі вишикуваних чекістів з обох боків Іванового проходу. І в їх всі бляшки на мундирах і метал ліворверів іскрили теж згаданими цяточками. У Івана ішов мороз по шкірі, і щелепи його рота почали здригатися, напружуючи зусилля не відліпитися від верхніх зубів. І м'язи всього тіла ослабли. І, може, він би тепер і впав, якби в цю мить перед ним не загриміли залізні двері. З обох боків дверей були і стіни такі самі. Вони були із штаб завгрубшки в качалку, якою селянки качають на варениці… Штаби стіни вгонилися у підлогу і в стелю.
І коли загриміли ключі, то всі сурми із синього шкла на протязі всього коридора повернулися до дверей в одну місцину, і вдарило світло із їх звичайної електричної ясноти, тільки що страшно разюче своєю силою. І пройшовши крізь ґрати, зустріло велике кругле дзеркало на стіні, яке повернуло світло усіх ламп просто в обличчя Брусові, і він зупинився… І тут два чекісти у окулярах взяли його під руки і повели униз по східцях. І Бруса як не було. Замість його жила одна, одна фраза: "Навіщо все це?" І, ніби у відповідь, почувся гук:
— Стій!..
Обидва чекісти зупинилися і пустили його стояти самого. Брус розставив руки для того, щоб обмацати простір навколо себе. І налапав правою рукою наставлений на нього ліворвер. І відхилив руку. І відтіля почувся голос: "Ти бачиш?" Брус мовчав. Він нічого не бачив. І зараз же засвітили електрику. Перед Брусом були великі червоні двері. Вони були відчинені у довгий коридор. Збоку коло одвірка стояв чекіст. І Бруса два чекісти упхнули в коридор через поріг. І двері зараз же за ним зачинилися. Два чекісти лишилися по той бік дверей, а цей, що тримав двері, сказав:
— Стій…
І взяв його руку. І так, його тримаючи, стояв і сам, даючи роздивлятися ув'язненому.
З правого боку у стіні, чисто вимазаній білою глиною, вирізнялися великі однопільні двері, замкнені на засув, але без скобля і клямки. А просто цих дверей на сліпій стіні була намальована червона велетенська пляма такої форми і такої величини, як і двері. Від дверей під червону пляму стіни, у дучку під нею, затулену червоним кружечком, сходила долинка, мабуть, для спускання крові та води. А над серединою цього стоку горіла електрична лампа між двома червоними бляхами, що висіли рівнобіжно з долинкою внизу, що була від дверей до червоної плями на стіні. І через те головна сила освітлення поміж цими бляхами, неначе поміж стінами корита, ударяла головним чином у червону пляму на стіні, в червоні двері і у водосток чи в кровосток внизу… А далі, в глиб коридора, за цим освітленим місцем було страшно темно, хоч очі повиколюй. І Іван Брус пригадав, що це той калідор, яким він проходив у день свого арешту до канцелярії. Тільки що тоді він не помітив блях, між якими була кожна електрична лампочка. І вже в Бруса в голові не було думок, що божевілля його врятує. Ні… Він лише почував, що треба свій засіб використати тоді, коли пастушок відкручує запашну його квітку. Бо все це є не що інше, як оголення його психіки, після чого вже людина вмирає, хоч тільки морально, а хоч геть уся з усіма своїми здобутками і відбутками.