Під час того, як Бруса вели у дев'ятьдесять третю камеру, його почуття уляглися, сльози перестали бігти, і йому розвиднилося на світ тюремних коридорів. Він ішов твердо, але коли забажав звільнитися від чекістських допомічних рук, то відчув, що цього зробити не можна: руки вартових ще тісніше стиснули його лікті. І Брус тепер уже певний був, що він тільки тоді може бути живим не як письменник, а тільки як людина, коли слухняно прийме геть всі вимоги: і ті, що написані у марксівських книгах, і ті, які чекісти будуть йому накидати під час допитів щотижня чи щомісяця… Він зараз був удоволений із свого початку, бо бачив, як він ударив Парцюню несподіванкою у його чекістський супокій. І він знав, що і далі у його ітиме страждання поруч з віддачею за всі свої образи і за образи своїх земляків, що проходитимуть через руки катів Гепеви. Одно тільки й важко було. Ну що як узнає Оленка про його божевілля?.. Як вона сприйме? Бо він же їй ані накривим словом навіть не натякнув про те, що готується зустріти боротьбою московського ката віч–на–віч у тюрмі…
І загуркали засуви, і заклацали колодки, і задзвеніли ключі, і відчинилися двері у дев'ятьдесять третю камеру. І Брус переступив поріг і зупинився. І за ним знов гуркнули двері і гуркнув засув.
У камері зараз з правого боку стояла бляшана параша, накрита дерев'яним кружком, а з лівого боку від дверей аж до самого вікна уподовж камери попід стіною тягайся нари, зроблені свіжо із соснових дощок. На їх кутку під вікном сидів одноокий чоловік. Він був сивий і в одній полотняній сорочці. А на ногах у його видніли старі чоботи, куди були заправлені холоші теж полотняних штанів, тільки дуже засмальцьованих. Ззаді в його аж у головах темніла свитка і на свитці солом'яний бриль. Селянин дивився на того чоловіка, що стояв коло нар, склавши на грудях руки і вперши молитовно свій погляд у вікно. Він був у теплій куфайці захисного кольору і в штанях такого ж кольору. Ноги були взуті в лапті і вмотузовані онучами аж до самих колін. Голову мав кругленьку, маленьку і з примоченим руденьким чубком. Його місце було посеред нар, бо там лежала його й шинеля.
І Брус привітався і спитався для годиться, а не по потребі:
— Добридень. Де тут і мені можна примоститися?..
І одноокий відповів:
— Де бачите. Нари, слава Богу, слободні, одозволені від люду… Вибирайте, де схочете…
А той, що стояв у молитовній вистаті, навіть не ворухнувся. Брус поліз на нари зараз коло дверей і, не роздягаючися, ліг. І почув, як усе тіло занило млосним болем. Здавалося, що утома і страждання душі, і пашіння тіла від ударів почали виходити зсередини в одежу непомітним полум'ям мук так само, як із землі виходить пара, коли раннього ранку в тихому повітрі пригріє сонце. Йому було і страшно боляче, і приємно. І разом з цим було ще приємніше від відчуття завмирання свідомості. Він заснув…
І почув Іван Брус, як хтось його смикає за ногу так, що він аж із свого місця зсовувався. Спочатку він не розбирав, що воно таке, і перевернувся на живіт і, вхопившись обома руками за нари, став опиратися тому, що смикав. А як розшолопав, де він, то й схопився і неначе аж злякано спитався:
— Що таке?.. Чого вам треба?
І селянин з одним оком, швидко вимовляючи і показуючи на вовчок у дверях, говорив:
— Уставайте, швидше–бо… Вас кличе вартовий!..
Та Брус, не кваплячись, спитався одноокого:
— Чи довго я спав?
— Та, мабуть, більше як півгодини.
Була відповідь. А з вовчка ішов стукіт і гук:
— Давай сюда швидше!..
І Брус підійшов, і в очко чекіст до його звернувся:
— Це вас останнього сюди привели?..
— Не знаю.
— Я вас питаю, чи вас сьогодні привели?
— Сьогодні.
— Як прізвище?
І Брус попрохав:
— Кажіть, будь ласка, все одно за другим те, що ви хочете від мене.
І той роздратовано почав:
— Самий перед скажіть мені своє ймення, а потім уже я скажу, що мені треба.
Та й став чекати, дивлячись на Бруса одним оком у вовчок. А Брус, ніби щось пригадуючи, трошки помовчав, а потім і відповів:
— Спитайте у тих, що мене арештували. Вони знають.
— А ти?
Брус мовчав і дивився на чекіста.
— Я тебе питаюся, одоробло ти, не затримуй мене.
І гуркнув кулаком у дерев'яне вікно. І Брус, кліпнувши кілька разів очима, повернувся та й пішов до нар, де й сів скраю. І від дверей теж зараз же почувся крок по коридору, у швидкості якого можна було упізнати образу авторитета, що потребує "сатисфакції". І селянин, українець, підійшов до Бруса та й промовив співчутливо:
— Не треба було його дратувати. Нам тут і так не солодко. А він може все з вами зробити, що схоче. Він усіх так питає, бо йому треба список скласти на харчове продовольство… Вам сьогодні хліба ще не належить, а баланди міг би й дати. А тепер нічого не буде.
Брус мовчав, зате, ніби щоб надолужити його мовчання, хтось стукнув у дерев'яне віконечко… І "молитовний" чоловік, на якого ніхто не зважав, враз підібрав руки, неначе смикнутий за незриму ниточку, і почав робити "бєг на мєсьцє" та приказувати:
Топор, рукавіци,
рукавіци і топор…
топор, рукавіци,
рукавіци і топор!..
Брус вражено і здивовано занімів, дивлячись на незрозумілу і дику появу. А український селянин здригнув від переляку, неначе від якоїсь душогубської містерії, і заговорив:
— Повірите, собача душа і перед сніданком, і перед обідом, і перед вечерею отак танцює і примовляє… І кожний раз так само. Хтось стукне у віконце, і він негайно починає садити лаптями об підлогу. А спробуйте йому сказати що–небудь. Не чує, неначе заведена дзиґа. Тільки аж тоді перестає цибати, як звалиш на нари. Та вже й на нарах, лежачи під тобою, дриґає бісіянська душа ногами і кричить:
Топор, рукавіци,
рукавіци і топор!
Брус мовчав, ніби не слухаючи земляка, і з нервово зупиненим поглядом слідкував за кацапом. А той, пройнятий екстазом, плигав на однім місці, аж скрипіла підлога і здригали нари, а маленький чубчик підлітав над кацаповим чолом, і куфайка теліпалася на його невеличкім тілі, ніби хотіла позривати ґудзики і розвільнитися. Слова ж його пісні зачіпали якісь підсвідомі елементи Брусового єства, які створені розуміти тільки первісні голоси і звуки, що кличуть до ганьби і до огиди всього того, що було дороге, але вже зруйноване. У співі була вимога крові, яка лунає з віку в вік на "красних площадях" Москви. І чулася у йому хвала і підтримка "єжових рукавіц" і "топора". Це була побожність перед брутальністю деспота…