І Парцюня знов мовчки уставився допитливим поглядом на Бруса. Брус мовчав і дивився на чекіста. І чекіст нетерпляче кинув:
— Ви ж маєте гарну жінку і сам талановитий письменник, то ж навіщо вам зараз брати напрямок на той світ?.. Навіщо вам оці мовчанки і понурі погляди?.. Ви зрозумійте, що і ті люди на світі живуть, що мають не все, а тільки щось для життя… То ж ми й почнім. Я буду записувати у анкеті ваші відповіді на ті питання, що ви перекреслили і ствердили зроблене своїм підписом "Грамотний". Анкету заповнятимемо не за порядком розміщень питань, а за тією цікавістю, що стоїть у кожнім питанні… Якої ви національності?..
— Українець.
— Ваші батьки живі?
— Ні… Їх жиди потруїли.
Парцюня підвів голову і ошелешено, і перевіряючи тривожно поглядом, кинув на Бруса… І, затримуючи погляд на такім становищі, перепитав:
— Як, і батька, й матір?..
— За матір не знаю, а батька отруїли.
— За віщо ж вони його отрути?..
Було нашорошено тривожне питання, аж почувалося: голос у Парцюні трохи змінився в бік ліричного тремтіння.
— Я думаю, за те, що він був похожий на Христа…
— А як Христа, то що?..
— А Христос був жид і любив усіх людей світу, і за те був розіпнятий, як ви знаєте. І мій батько все своє життя віддав за своїх земляків… Він їм і скотину лікував, і дробину… І навіть їх самих, тільки співчуваючи їх горю, а не за гроші. І жиди його і отруїли, що він був цим похожий на того жида, на якого вони і досі мають злобу.
І Парцюня скипів:
— Чи це ти мене почав уважати за ідіота, чи сам став ідіотом?.. А якої я нації по–твоєму?..
— Жидівський слуга. Ці слуги не належать до жодної нації.
— Ах ти ж розсобачої душі стерво!.. А я ж, прочитавши підпис під анкетою, що ти грамотний, то й почав говорити з тобою, як з людиною… А ти, собача душе, удаєш із себе непритомного… Га?.. Грамотний!..
І він гукнув:
— Чекіст!..
І двері відчинилися, і вартовий став у кімнаті, чекаючи наказу. А Парцюня спитався його:
— Якої ви нації?..
— Руський.
Була відповідь. І Парцюня, тепер звернувшися до Бруса, знов спитався:
— А якої, по–твоєму, нації оцей солдат революції?.. Скажи мені, щоб я знав, чого ти так безмежно нахабно почав у вічі цвікати?..
І Брус, зневажливо, але уважно подивившись на увійшовшого, відповів:
— Це переодягнений жид.
— Як?.. Це не руський?..
— Ні, це переодягнений жид.
— Гех!.. Контрреволюція!.. Ти, я бачу, сказився уже до тієї межі, що, мабуть, гадаєш, і світ перескочиш, і від Совєцької власті втічеш?.. Ти ж самотній… тебе ж ніхто не підтримає… Що ти мелеш?..
— А те, що перескочу…
— Ти?..
— Я.
Парцюня хижо кашлянув і ніби трошки присів, щоб, мовляв, придивитися до цієї появи, яка так нагло з'явилася на очі. І чи це помітив Брус, чи ні, але рішуче зробив один крок уперед, а потім несамовито рушив бігом до стола. І скочив на стілець, а із стільця на стіл і опинився по той бік його, тримаючися за стіну. Це трапилося так швидко, що Парцюня насилу встиг відскочити. По цей бік столу лежав стілець перекинутий і якийсь папірець, що злетів із свого місця під час руху людини. А Брус як миттю прилип був до стіни, так миттю і відлип і почав обходити стіл, щоб іти знов на середину кімнати, та тут його зупинив чекіст руської національності і хрипко прошепотів, націляючи на Бруса ліворвер:
— Стій!..
Він став. І підійшов до їх і той чекіст, що ще був у сінях, що, почувши шум і гуркотню, поспішив сюди. І Парцюня, засапаний, ввесь час нерухомий, тепер наказав:
— Мозком його, сукиного сина, поставте до стіни!.. У куток он той поставте… Мордою в куток, як кота у нароблену ним гидь на глині… Ач, бач, що собі узяв у голову… Про таке я ще не чув за ввесь час нищення контрреволюції!..
І чекісти повели Бруса до того кутка, що був з лівого боку Парцюниного стола, і самі поставали один з одного боку, а другий з другого прикутеного в'язня. І Парцюня пройшов до того місця посеред кімнати, де перед цим стояв Брус, і, оглянувши терен відбутих подій, почав помалу підходити до гурту, перехиливши голову так, ніби хотів заглянути у очі арештантові. І, не дійшовши, зупинився та й спитався з тим самим виразом на обличчі:
— То що ж, по–твоєму, якби жиди спобігли і ще одного такого чоловіка, як був твій батько, то теж отруїли б?..
— Отрути б.
— То це вони, по–твоєму, так калічать усю твою націю?..
— Так. Спочатку витруять нас, а потім будуть труїти жидівських слуг… І аж геть–геть після всього переодягнені жиди стануть дійсними, не переодягненими жидами!..
— Нічого собі теорійка!..
Вигукнув ніби задоволено Парцюня і швидко підступив до Бруса, і з усієї долоні ляснув його у праву щоку. Брус хитнувся і незручно махнув руками, і впав на лівий бік.
А Парцюня заспокоєно повернувся спиною до впалого і підійшов до свойого стола. Сів і подумав трошки, звелів:
— Відведіть чи відтягніть його у дев'яносто третю камеру до тих двох… Нехай подумає, що він має ще нам сказати після всього сказаного вже.
У Івана Бруса вся права щока була червона, аж пашіла. І з правого ока біг великий струмок сліз, і око було червоне. Ліве теж було повне блиску сліз. І тому, коли він звівся на коліна, почав шукати руками стін, щоб обіпертися і встати. Але стін не було для простягнення рук. Тоді він утер рукавом пальта очі. І побачив з лівого боку стіну, і взявся за неї, і встав.
Він був у чорнім зимовім пальті і в сірім костюмі. І пальто було розстебнуте, і костюм. І чорний комір верхньої сорочки був не застебнутий і розвинений на боки. Ширінка була теж не застебнута, і з неї виглядав крайок спідньої білої сорочки. Ще в канцелярії, як оголили йому душу, так вона й зараз блищала всіма Божими соромами. А те, що він не спав цілу ніч і не вмивався, то все лице лисніло потом, неначе стягнене тоненькою і чужою йому шкірою, помазаною якоюсь жовтою мастю. Навіть синяк на всю щоку підкреслював якусь омертвілість виразу обличчя і очей, якими ув'язнений дивився крізь сльози і тільки контури бачив речей. Здавалося, що якби і вони зійшли, то він би однаково світ сприйняв би тільки мацанням рук і почуванням, що омертвляло вираз обличчя.
І взяв один чекіст Бруса під руку, а за ним і другий це зробив. І так вони й вийшли, минувши перед столом не зведений стілець, папір, звіяний із столу, і Парцюню мовчазного за столом і зануреного у свої папери. Він сидів і нічим не зреагував навіть тоді, коли, виводячи з кімнати арештанта, один міліціонер дуже хрьопнув за собою дверима.