— Як гарно колихається наш хлопчик!
Роня змалечку чула, що в Матковому лісі не треба нічого боятися, і намагалась не боятися. Та часом із її намагання нічого не виходило. Як оце тепер. Що буде, коли вона не витягне ноги, що буде, коли вона вночі замерзне! Дівчина глянула на темні важкі хмари над лісом. Знов випаде сніг, багато снігу! Мабуть, вона лежатиме заклякла під ним і до самої весни колихатиме на своїй нозі малого товстогузика. Аж тоді Матіс знайде свою нещасну дочку, що замерзла в зимовому лісі.
— Ні, ні! — крикнула Роня. — Рятуйте! Рятуйте мене!
Але хто в цьому порожньому лісі міг її почути? Роня знала, що не почує ніхто. Та однаково не переставала гукати, поки остаточно знемоглася. І тоді вона почула, як товстогузики внизу почали невдоволено нарікати.
— Перестала співати колискову! Чого б це?
Далі Роня їх не слухала. Бо раптом помітила літавицю. Вона ширяла над лісом високо під сніговими хмарами, мов великий чорний хижий птах. Потім літавиця опустилася й підлетіла ближче. Просто до Роні. Дівчина заплющила очі. Вона зрозуміла, що тепер їй нема порятунку.
Галасуючи й регочучи, літавиця сіла біля дівчини.
— Гарненька людинко! — різко крикнула вона і смикнула Роню за коси. — Ти, бачу, лежиш собі й відпочиваєш, го-го-го!
Вона знов зареготала. То був страшний сміх.
— Ми примусимо тебе працювати у горах! Тар працювати, щоб аж кров'ю сходила! А як ні, то роздряпаємо тебе! Роздеремо на шматки!
Літавиця почала смикати й тягти Роню своїми гострими пазурами. Але дівчина не подавалася, і вона розсердилась: — Хочеш, щоб я тебе пошматувала? Вона схилилась над дівчиною, і її очі хижо заблищали. Потім вона знов спробувала відірвати Роню від даху землянки, та хоч скільки смикала й шарпала її, нічого не виходило. Врешті літавиця втомилася.
— Я покличу своїх сестер! — крикнула вона. — Завтра ми тебе гуртом заберемо! Потім ти вже ніколи не відпочиватимеш, ніколи! Літавиця знялася над деревами й полетіла в гори. Завтра, коли з'являться літавиці, тут лежатиме саме лише маленьке замерзле тіло, подумала Роня.
Товстогузики заспокоїлися. Весь ліс притих, чекаючи ночі, що скоро мала настати. Тільки Роня нічого не чекала. Вона тихо лежала і вже навіть не пробувала звільнитися. Незабаром, думала вона, прийде її остання, темна, холодна ніч, і їй буде кінець.
Почав іти сніг. Великі сніжинки падали дівчині на лице, танули і змішувалися з її сльозами. Бо тепер Роня плакала. Вона згадувала батька й матір. Ніколи більше вона їх не побачить, і в Матісовій фортеці ніколи більше не буде ніякої радості. Бідолашний Матіс, він збожеволіє з туги! І не буде Роні, що розрадила б його, як завжди розраджувала, коли він журився. Ні, тепер уже не було нікого, хто б її розрадив і кого б вона розрадила, не було нікого!
Раптом Роня почула своє ім'я. Почула чітко й виразно, але подумала, що це їй, мабуть, сниться. І вона заплакала. Ніколи більше ніхто її не покличе, хіба що вві сні. А скоро їй уже нічого й не снитиметься. Але вона знов почула чийсь голос: — Роню, ти хіба не їдеш додому? Вона присилувала себе розплющити очі. І побачила Бірка. Так, перед нею стояв Бірк на лижах!
— Я знайшов унизу твою лижу, і добре, що знайшов, а то б ти й далі лежала тут.
Він поклав лижу на сніг біля Роні.
— Може, тобі допомогти?
І тоді Роня заплакала, так голосно й нестримно, що їй самій стало соромно. Вона не могла відповісти йому, тільки плакала, а коли Бірк нахилився, щоб підвести її, обхопила його руками й розпачливо закричала:
— Не кидай мене! Ніколи більше не кидай мене!
Бірк засміявся.
— Не кину, тільки тримайся на відстані довжини линви! Пусти мене й перестань рюмсати, нехай я по гляну, як тебе витягти.
Бірк скинув лижі, ліг долілиць біля ями й засунув туди якомога далі руку. І коли трохи покопирсав нею, сталося диво. Роня витягла ногу. Вона була вільна!
Зате товстогузики внизу сердито забурмотіли, а їхня дитина заверещала.
— Бідолашний хлопчик, йому в очі нападало землі! Навіщо вона таке зробила?
Роня й далі плакала, ніяк не могла стриматися Бірк простяг їй лижу.
— Не рюмсай, — сказав він, — а то не матимеш сили вернутися додому!
Роня набрала повні груди повітря. Так, зараз вона перестане плакати. Вона стала на лижі й поворухнула тією ногою, що була в ямі, — чи все з нею гаразд.
— Я спробую, — мовила вона. — Ти ж поїдеш зі мною?
— Поїду, — відповів Бірк.
Роня відштовхнулась і майнула вниз стрімким узбіччям. Бірк поїхав за нею. Весь час, поки Роня важко добиралася додому крізь снігову віхолу, він їхав ззаду. Подеколи дівчина оглядалася, чи він є. Вона боялася, що Бірк раптом зникне і залишить її саму. Але він їхав за нею на відстані довжини линви до самої Вовчої пастки. Тут їм треба було розлучатися. Далі Бірк мав таємними стежками добиратися до Борчиної твердині.
Діти трохи постояли в густому снігу. Треба було прощатися. Роня відчула, як їй важко, їй хотілося будь-що затримати Бірка.
— Слухай, Бірку, — мовила нарешті вона, — я б хотіла, щоб ти був моїм братом.
Бірк засміявся.
— То я й буду твоїм братом, якщо ти хочеш, дочко розбійника.
— Хочу, — сказала вона. — Тільки зви мене Ронею.
— Роню, сестро моя, — мовив Бірк і наступної миті зник у хурделиці.
— Ти сьогодні довго була в лісі, — сказав Матіс, коли Роня підсіла до вогнища, намагаючись зігрітися. — Все було гаразд?
— Так, усе гаразд, — відповіла Роня, простягаючи до тепла закоцюблі руки.
6
Тієї ночі над Матісовою фортецею і навколишніми лісами сипало, як з мішка. Такого густого снігу не пам'ятав навіть Лисий Пер. Аж чотирьом розбійникам довелося натужуватись, аби розчинити браму хоч настільки, щоб можна було пропхатися крізь неї і відкидати найбільші замети. Лисий Пер також висунув носа надвір і оглянув порожні білі околиці, де все було сховане під снігом. Вовчу пастку зовсім замело. Лисий Пер вважав, що коли й далі сипатиме такий сніг, як тепер, нею ніхто не пройде до самої весни.
— Бевзю, — сказав він, — видно, тобі приємно відкидати сніг, тож обіцяю, що ти ще довго матимеш таку розвагу.
Лисий Пер рідко помилявся у своїх передбаченнях, угадав він і цього разу. Сніг іще довго не переставав ні вдень, ні вночі. Розбійники відкидали його і проклинали, як найбільшого ворога, але було добре хоч те, що не доводилось виставляти варту проти Борчиного кодла біля Вовчої пастки й Пекельної прірви.