Очевидно, якби саме цієї миті зі щойно зібраної зграйки не виплигнула найнепосидющіша миша, скориставшися з Максимовою збудження (справді, так, як тієї ночі, миші ніколи не товклися в його голові, а заганяючи мишей, він мусів бути особливо спокійний і врівноважений, — про це ще тоді попереджав мишачий пастух, навчаючи Максима, як жити з мишами в голові, який тепер, замість старанно стиснути обома руками чоло, а особливо очі й скроні, поки зграйка заспокоїться, й податися до ліжка, вибалушився на Мамая), Максимові не довелося б ще раз пускатися навскоки за мишею і, ловлячи її, випадково глипнути на бік, щоб зауважити: верхи на Карвенделі, звісивши зелені волохаті ножища, вкриті бородавками, сидить сатана з тілом, покрученим гвинтом, аж численні сідниці, які шкіряться пиками конопатого Йоськи, заходять йому на живіт, роблячи спокусника роду людського багатогрудим.
За таких обставин може й ліпше виявилося б, як згодом напучував Максима Сціпіон Удівець, відвести очі й побажати, аби земля поглинула нечистого, і мара напевно щезла б; тільки Максим не здолав з переляку не лише щось побажати, а й кліпнути повіками. А що він не спромігся стулити очей, то й побачив: щойно козак Мамай уклонився бабі Грицисі, сатана почорнів і, пахнувши гнилими іскрами-серпами, заходився ловити, як тільки-но Максим свій мишачий виводок, весь табір, барак за бараком, аж у повітрі запахло трупами й самого Максима почало придушувати до землі.
Та баба Грициха вдарила чебрецем себе в груди, і звідти вийшло її променисте серце, аж сатана з несподіванки відсмикнув лапи від першого барака, що на нього він уже наклав був пазурі, і на мить завагався. Але на його торсі вмить засичали Йосьчині слизаві голови, і сатана, підбадьорений, зволожив лапу ропою, що витекла зі Сталінових писків на диявольському тілі, випалюючи все живе навколо, набрав повітря, гойднувшися, і поцупив у жменю бабине Грицишине серце, а тоді заходився його ковтати, давлячися від поспіху й зловтіхи.
Однак серце баби Грицихи, замість щезнути в гнойових щелепах нечистого, стало на очах збільшуватися, а диявол маліти, аж поки не перетворився на пуголовка, завбільшки з ропуху, що впала до ніг козакові Мамаю, який відчепив з пояса чересок чи порохівницю на довгому шнурку, накинув його на зачев'яділого сатану, затягнув гузир і, сховавши капшук в оксамитову кишеню, до землі вклонився перед бабою.
І з того, як козак Мамай уклонився, Максим аж затрясся, збагнувши: то не козак Мамай, характерник і оборонець правди, а сам Господь схилив коліна перед бабиним серцем, бо коли Максим глянув ще раз, аби остаточно пересвідчитися, то побачив на місці козака Мамая лише вогняной стовп, як це завжди стається за Божого об'явлення, хоч диявол з пересердя, що йому не вдалося цього разу добігти жертви, і пробував кинути тінь на палющий вихор, аби він здався блідою доріжкою від місяця, проте Максим устиг угледіти, що насправді відбулося, і цього вистачало, аби він переповідав свою пригоду з таким переконанням, умліваючи від трепетної радости, аж на обличчі Дмитрика (який, мимоволі зупинившися послухати найновіших таборових балачок, вичув у Максимових словах щось своє, ані трохи не пов'язане з Максимовими оповістками, глибоко особисте й наче вперше повнотою усвідомлене) з'явився вираз, що змусив Терещенка попрощатися з професором Загородним, пообіцявши навідатися пізніше, й підійти до Дмитрика, аби ще раз запитати: "Ви остаточно залишаєте табір?" — ні на секунду не припускаючи, наскільки цей запит змінить його життя, ба більше, виснує з нього зовсім іншого, спрощенішого, а заразом і ускладненішого до невпізнання Терещенка, який на відміну від себе попереднього (а йому ж здавалося, — і хіба це не здається кожному? — ніби він себе трохи знає!), сором'язливо-відлюдкуватого невдаху, що за браком наукових амбіцій, назавжди похованих у сталінській кошарі, де його не раз викидали з різних учбових закладів за непролетарське минуле завдяки його батькові, священику-українофілові, мріяв емігрувати світ-заочі, забути переслідування то за походження, то за ухили, свої й батькові, хоч переважно за батькові, то за саму спробу бути людиною, стерти з пам'яті вигнання, табір, злидні, аби нарешті втекти від людської злоби, глупоти й забобонів, породжених вузькістю серця й мозку, — з власної волі зречеться безпеки й спокою, як найпідступнішого й наймерзеннішого ґанджу, що непомітно з'їдає сумління, перетворюючи людину на шматок слизу, — порине в саму гущу еміґраційної діяльности, політичної, громадської, просвітницької, яку досі (чи не під впливом напханої в підсвідоме російщини, що стільки років, хоч він не належав до надто гнучких характерів, калічила не лише його, звичайнісінького вчителя, а й кращі українські голови?) ігнорував і осуджував (на те, певне, дещо подіяло й раннє розходження в поглядах з батьком) як вияв провінційної обмежености, ну, і самозрозуміле, нетерпимости (дивно, тепер він не спромігся б провести межі, де починається обмеженість, а вона ж і нетерпимість, а де широчінь поглядів, бож хіба це не залежить від внутрішньої випадкової, здебільшого абсурдної настанови, на якій розум квапиться спорудити логічно незрушимі, а насправді ефемерні, як бульбашки на воді, визначення, поняття, зведені в цілу систему?), скерованої на безпомічне перемелювання нездійсненних мрій, — повірить у ці мрії, як у єдину реальну дійсність, що її жартома згромадило перед ним провидіння, аби вивільнити з його притлумленого єства незнані сили з другого віддиху, завдяки яким людина починає навпомацки вгадувати, пощо вона взагалі існує, — видаватиме газети, що їх сам ще недавно називав дон-кіхотськими млинками й діжкою Данаїд, — засновуватиме, як колись його дивак-батько (якого він змолоду не розумів і не схвалював, бож їхня родина завдяки батьковому просвітництву ще за гуманного царату жила під вічним поліційним наглядом, хоч і кочувала з містечка до містечка, що й звело матір передчасно в могилу), і не тільки засновуватиме, а й без тями на них гаруватиме, українські школи, спілки й допомогові комітети там, де колишні таборяни, пристосовуючися до нових вимог і вигод, силкуватимуться злитися з чужим оточенням, цураючися свого ледве усвідомленого українства, як первородного гріха, недопущенного в пристойному товаристві, — писатиме нескінченні відозви до всіх урядів світу, закликаючи до людяности, терпимости й справедливости, які забезпечували б існування кожній людині і кожному народові без поділу на вибраних і упосліджених, щоб цим, попри співчутливі погляди (мовляв, хто б подумав: наче й розумний, освічений чоловік, а з таборового безпросвітку отак з'їхав з глузду!), бодай частково заманіфестувати так і не висловлене Дмитрикові почуття прихильности, жалю й палющої відповідальносте за іншу істоту, що й спонукало Терещенка, від наглого прояснення втрачаючи ґрунт під ногами, майже благальне повторити свій запит.