Серпневе сонце щедро наливало землю, казилися цвіркуни, бур’ян одурманливо пахтів; хтось у недалекому подвір’ї’ вибивав килима: бух, бух, бух! Серце в Шурки також тахкало в такт того вибивання; він пішов до річки, скинув одежу, лишившись у вицвілих маленьких трусах, раптом розігнався і шубоснув у воду. Випірнув, фуркнувши і поплив наввимашки, вже майже зовсім забувши, що там, у вікні, й досі сидить непорушна Юлька й дивиться на прирічкові краєвиди, бачить, як він купається, як студить перепалене, перетліле тіло, як поринає у воду, знову з’являється на поверхні, а вода довкола нього закипає; і він у тій воді не холодиться, а вариться; а сонячні спалахи стріляють йому просто в очі, роблячи його сліпим, а вуха його позаливало водою, ніби два кляпи хто вставив; Шурка фуркав, віддувався, плив над водою і під водою, хапався руками за підводне каміння, переконував себе, що він таки зовсім забув Юльку, а тоді знову виринав: і зовсім не дивився в той бік, звідкіля до нього було повернуте сіре кругле обличчя зі здивованими круглими оченятками. І він знову казав собі, що майже забув її, а ті оченятка продовжували незмигно дивитись, і він, хотів чи не хотів, відчував на голому тілі холодні присосики тих оченят, а вода біля нього закипала, бурунячись і булькаючи.
— Хай ти сказишся! — мовив уголос Шурка Кукса, вибредаючи із тієї киплячої води, яка ніби хапалася йому за тіло й не відпускала від себе, отож він, бідаха, вибредаючи, ніби й тягнув на спині, як здоровенну рибу, оту пекучу і їдливу, чарівницькими очима збурену річку.
2
А коли прийшов вечір, а по ньому й ніч, Шурка Кукса відчув, що з ним починає діятися казна-що. Може, цьому посприяв місяць, із яким у Шурки виникали відомо які асоціації: круглий, плаский, що не світив, а світився, трохи каламутний і ніби вкритий холодним перламутром; Шурка ж був такою людиною, на якого місяць діяв узагалі збудливо — можливо, тотемом його первісних предків був кіт. Через це Шурка вчинив так, як чинять коти, тобто покинув домівку, зайшов до одного й другого дружка чи знайомого, але всі були в цей вечір зайняті: одні били доміно, інші в телевізора утюрилися, ще інші мотнули на баби, і Шурка Кукса відчув, що впевненості й твердості у нього меншає. Міг би пристати до компанії картярів, що різались у карти в густих бур’янах, не зважаючи на темінь (вони там присвічували собі ліхтариком), але з тією компанією Шурка водитися не любив, бо там були хлопці вже пропащі та й вигребли б вони в нього все, що мав, хоч мав він, можна сказати, таки нічого. Тоді Шурка став лицем на місяць, як у певні періоди життя стає до нього пес, але не завив, а тільки пильніше придивився. Нічого особливого не побачив: місяць як місяць, та цього акту стало досить, аби місячне проміння, хай і каламутне, просвітило Шурці його тугодумну макітерку, поколошматилося там, порозкидало всякий мислительний непотріб, вимело зайве, а одним із промінців, наче маленькою сапочкою просапало закіптюжений і заснований павутиною закамарок його черепка, і з того просапаного місця відразу ж поріс синій росток — Шурка Кукса раптово пригадав, що в тому будинку, де жила його остання маруха, на Подолі, розбирають старі будинки і там цілком можуть лишитись якісь поганенькі двері; тоді він ті двері може ще сьогодні Юльці приперти і зажадати авансу.
Він аж звеселів од такого думання: то було, здається, саме те, чого шукав у сьогоднішньому вечорі, отож перестав дивитися на місяця, запалив цигарку, хихикнув, — і його ковтнули сутінки, аж навіть Людка, що за ним від сьогодні почала стежити (адже відбувався на вулиці новий роман), а коли це траплялося, вона не могла побороти слідчої спокуси і не могла не розпочати вивідів; можна бути певним, що слідство те велося без жодної рутинної формалістики чи, як її звуть по-народному, трахомудії. Людці здалося, що Шурка подався до Юльки, тож вона перемахнула через місточка, збудованого над розмитою подою кам’яною греблею (принаймні це дешевше, збудувати того місточка, аніж ремонтувати греблю), але тут було порожньо. Юлька у вікні вже не сиділа, хоч воно й лишалося відчинене. Отже, Людка ласицею прошмигнула у двір, але відразу ж натрапила на колишню господиню Юльчиної кімнати і змушена була вдати, що саме до неї йшла. На кожному ґаночкові Ластів’ячого Гнізда сиділо по одній, а часом і по кілька жінок і щебетало, як ті ж таки ластівки; колишня хазяйка Юльчиної кімнати провела Людку у двір, де була напівзгнила лавочка і де сопушно смерділо туалетом, і вони там трошки потеревенили — Людка при цьому поставила кілька вивідчих запитань, обираючи про Юльку попереднє дізнання, але довідалася вельми мало, навіть змісту сьогоднішньої розмови між тим лоботрясом та Юлькою колишня господиня Юльчиної кімнати не могла переказати, бо в той час вона різала для нутрій зілля. Підкрастися до Юльчиного вікна (воно світилося) в такій перелюдненій атмосфері було неможливо; зрештою, Людка того не вельми прагла, бо тямила просту істину: навряд чи Шурка, коли це вона не змогла, міг би тепер проникнути до Юльки непомічено. Це, зрештою, було й справді так, віддамо належне Людчиним слідчим здатностям. Отже, Шурка зник у іншому напрямі, очевидячки, пішов із вулиці в місто, а все, що виходило поза межі вулиці, Людку якось аж зовсім не цікавило. Отож вона заспокоїлась, але патрульного обходу вулиці не занедбала, вряди-годи біля якихось воріт чи хвіртки зупиняючись, щоб і перекинутися словом-другим із сусідками.
Шурка ж у цей час був на Подолі й лазив по руїнах кількох хат, але ті руїни вже були так ретельно обчищені, що він аж почудувався на власну наївність: отак візьмуть господарі колишніх халуп і залишать для нього двері. Шурка присмутнів, але він уже трохи перейнявся містичною вірою в місяця, адже й попередню думку він дістав од нього, тим то став лицем до світила, і те знову покопошилося промінчиками в його тутодумному черепку, знову розгріб та розкидав мисельне сміття і обсапав сапочкою інший забур’янений закамарочок макітерки. І його старання й цього разу виявилося немарне, він аж по лобі себе плеснув — зовсім неподалік стояв будинок на два поверхи, напівоблізлий, напіврозхитаний зі строкато латаним дахом і з чотирнадцятьма телеантенами над тим дахом. Звався він у народі Білий Дім, бо на околиці був найбільший, мав лише один парадний вхід і той вхід не так зачиняли, як затуляли двері, що бовталися на одній петлі; влітку двері не зачинялися взагалі, а скособочено відвалювалися набік, а взимку їх таки намагалися зачиняти, доки не вмерзали стало в лід, бо саме сюди зливалася з даху вода через дірку в ринві. Ото саме на ті двері й насвітив його місяць, але щоб їх дістати, треба було дочекатися доби пригіднішої, бо біля входу тієї величної споруди на маленьких ослінцях сиділо, як на тайній вечері, дванадцять (із чотирнадцяти) осіб з напнутими на коліна подолами. В тих подолах бовталося соняшникове насіння, особи лузали і його, й слова, а лушпиння й слова викидали із себе в кулеметний спосіб. Окрім того, з жерла Білого Дому саме в цей час виступила остання Шурчина любаска з маленьким ослінчиком і присіла біля того гурту тринадцята. Шурка міг би не мати ніякого клопоту, підійти зараз до тих жіночок (вони його знали) й забрати від них свою колишню любаску, але тоді він тут напевне б пропав, бо його тепер палить любасна гарячка чи сверблячка, тож напевне б усунув свою тугодумну голову до зашморга, а тоді прощай воля і Юльчині пишні перса! Шурка Кукса в одному не був дурний, він того момента, коли не можна заходити у стосунках із дівчиною далі відведеної риски, добре відчував, отож і вів себе як хитрий садовий злодій: зривав, що рветься, — і навтікача замість потрапити з повною пазухою яблук у руки сторожа чи хазяїна. З досвіду Шурка знав, що ці баляндраси тягтимуться ще з годину, отож подався на горби в місто, де з нудьгою тинявся вулицями, розглядаючи дівчат, а тут їх було як бобу. Але ці дівчата були для нього ніби й чужі, до них інтерес виявляв хіба позірний: отак мацнув поглядом та й усе; його більше хвилювали дівчата околичні, тобто простіші й не такі церемонні.