— Драстє! — сказав Шурка Кукса, бо вже вийшов чи вилетів із кокона і мружив ліве своє павине око. — Це ви купили в тої Гідри хату?
Заснулий місяць розкрив круглі, здивовані оченята і облив Шурку Куксу сірим перламутром погляду, губи при цьому в місяця ледь-ледь скривились.
— Дивіться-оно, у вас-оно під ногами-оно земля-оно горить!
— Оно! — сказав Шурка Кукса й подивився собі під ноги. Висохлий кущ трави вже не тільки димився, а з нього й справді вибивалися маленькі язички полум’я.
— Це я од вас його запалив, — сказав Шурка Кукса. — Очарувався. Я такий, що можу хату запалить, када нада і када мені хто не то. Отак гляну й запалю.
— Да! — сказала незрушно Юлька. — Розкажеш своїй бабушці.
— Нє, правда! — мовив Шурка Кукса, підступаючи гоголем до паркана: гоголем — це значить бічком, а бічком тому, бо під парканом ріс буйний кущ кропиви. — Я такий, шо всьо можу.
— Може, й можеш, — сказала Юлька і знову завмерла.
Шурка ж Кукса пас очима її перса. Так пас, що йому в голові білі з чорним пасмуги заходили, і він, здається, й зовсім утратив тямку, а його любасна хвороба палахкотіла в ньому куди дужче, ніж той мізерний кущ під ногами.
— Слиш, як тебе звать? — спитав він, безсилий відклеїти погляда од тих розлитих на підвіконні принад.
— Мене звать Розірвать, фамілія Лопнуть, — сказала Юлькп і по-простецькому розреготалася. Шурці ж од того сміху стало млосно, бо він уже був, як та риба на гачку — гарячий, видно, характер мав. А може, й не так: річ у тому, що той сміх сколихнув білий розлив грудей, і вони, перса оті, затрусилися й затанцювали на підвіконні.
— Слиш, — сказав Шурка Кукса й роззирнувся, чи ніхто не бачить, — може, ти мене в гості присогласиш?
— Багато ти хочеш, — сказала незворушно Юлька й завмерла.
— Нє, я серйозно, — сказав Шурка.
Тоді відчув, що круглі здивовані очка знову полили на нього сірий перламутр, ніби холодну сіру воду, а може, висунули якісь невидні мацаки й обмацали його крижаними пальцями.
— Може, й приглашу, — сказала спокійно й розважно Юлька. — Коли ти мені замість цього вікна, — вона махнула рукою, — двері вставиш.
— Двері? — зчудувався Шурка Кукса, його цей Юльчин практичний інтерес шокував.
— А ти хочеш, шоб я тебе приглашала за красіві глаза? — спитала Юлька. — Вони в тебе й не красіві. Зроби мені з вікна двері, тоді й буде в нас разговор.
Він стояв, кажучи фігурально, ніби мішком прибитий: ще з жодною з жінок чи дівчат такої розмови не вів. Щоб отак зразу, отак прямо… хм..
— Я не мастєр уставляти двері, — сказав трохи ображено.
— То йди своєю дорогою, — незворушно сказала Юлька і знову непорушно завмерла.
Шурка почухмарив потилицю, озирнувся на куща трави, але той уже й не горів, той уже навіть не димів, трохи обвуглився та й усе.
— А двері в тебе є? — спитав він, трохи й вагаючись.
— Принесеш, — категорично сказала Юлька й облила його холодним перламутром.
Шурка знову зирнув на ті груди, якось вони вже й не так його хвилювали, на те кругле обличчя, сіре й ніби неживе, — сиділа собі й зирила на річкового краєвида, ніби й не було його тут, або він був щось не більше як кущ трави.
— Шутніха ти, — сказав він. — Придумала… Давай лучче просто, по-хорошому…
— За дурничку шукай дурних, — категорично сказала Юлька. — І не мішай мені оддихать.
Знову почухав потилицю, — ні, треба звідсіля забиратися! Малахольна вона, чи що? Це ж придумати тра — двері!
Хихикнув і порвався йти, але потрапив у кущ кропиви й попік руку. Юлька знову по-простацькому розреготалась, і від того вдруге сколихнувся отой принадний білий розлив — перса затрусилися й затанцювали підвіконням. Тоді Шурка Кукса відчув себе до решти задурманеним, тож поволікся завулочком геть; в нього, бідахи, перед очима мигало, бо чи ж міг забути отой принадний білий розлив? Ще подумав: а мо’, повернутися до своєї останньої любаски? Але любаска недвозначно вимагала в нього женитися на ній, а Шурка того не тільки не бажав, але й уявити себе не міг жонатим — для чого йому те, в біса, здалося! Отже, повертатися до останньої любаски годі було, інакше вона неодмінно його на собі оженить, а він не такої вже відпорної сили чоловік, аби гратися з вогнем.
Шурка Кукса дістав поволеньки цигарку, запалив, але якась гірка трапилася йому сигарета — цвіла чи що? Але все одно її палив, не викидати ж добра! И отой цвілий дим вповзав у нього, як вужака, наповнював його від ніг до голови, тож сам ставав цвілий, бо щось йому на душі мулило, щось його невдоволило. А ще він знав, що гачка із приманкою, кинутою тією місячною рибалкою з вікна, він таки проковтнув — оце той гачок і рве, розбирає йому нутрощі. Водночас щось йому в цій історії й не подобалося, бо звик здобувати жіноцтво без особливих затрат, а тут (хай тобі нечистий!) треба роздобувати ще й двері, прорубувати стіну, вставляти — і все це за непевну обіцянку: тоді, мовляв буде разговор. А що, коли він отак розпадеться, а вона йому — дулю з маком, або, ще гірше, почне ще чогось вимагати?
Шурка Кукса був робітник не вельми. Десятки разів улаштовувався на роботу, звідки його чи виганяли, чи сам ішов; оце й тепер він покинув роботу, а нової шукати не поспішав, сидів на материнім хлібі, а вдома й за холодну воду не брався.
Шурка зітхнув, замотав головою: цілий тобі клопіт. Через це йшов і світу білого не бачив, не побачив він і Людку, яка кудись швиденько чимчикувала вулицею, саме ту Людку, котра все на вулиці бачила і все знала. Уздрівши Шурку, вона раптом з розгону зупинилася, ніби її прикувало до землі, а Шурка й собі зупинився, хоч сам не знав чого.
— Вже до тої Юльки клинці тешеш? — спитала Людка і засміялась.
— До якої це Юльки? — спитав він тупо.
— А тої, з Безназванного.
"Ага, — подумав він. — її звуть Юлька", — і видивився на лукаву Людчину мармизю.
— Тешу, — сказав він. — А тобі шо?
— А мені нічо! — сказала Людка і ніби не було її перед ним — гналася вже геть далеко.
Шурка сплюнув. Отже, те, що він на хвильку став і побалакав із Юлькою, на вулиці вже знали. Зрештою, коли він візьметься за ту роботу, то це тим більше всі бачитимуть.
— А мені до лампочки, — подумав він легковажно, вдихнувши на повні груди цвілого диму. — Пашлі ви всі!