— Гарно вчора погуляли, — сказала голова. — А де Райка?
— Спить, — сказав кисло Вася Равлик. — Де вона тут у мене взялася?
— Ми привели, — сказала голова із сірником у зубах. — Плакала й просилася до тебе.
— Плакала й просилася до мене? — зчудовано перепитав Вася.
— Еге ж, — мовила голова. — Ну ми й відвели.
— Хто це ми?
— Ну, всі, хто в мене гуляв. А ти що, не чув, коли ми приходили?
— Не чув, — зітхнув Вася Равлик. — Я вчора перебрав.
— Егеж, всі ми вчора перебрали. Завтра мене вже забирають.
— Що ж мені з нею робити? — безпомічно спитав Вася.
— Як собі хочеш, — байдуже сказав Митько Гілляка. — Чортиця вона чортиця і є. Ну, я пішов.
Голова покотилася по шпичаках паркану, спокійна, розколошкана, сонна. Котилася й жувала сірника, а Васі Равлику самому здалося, що й сам ясує сірника, бо в роті в нього з’явився смак розгризеного дерева.
Він підсмажив собі два яйці й поснідав: була сьогодні неділя й на роботу йому не треба, налив здоровенну філіжанку чаю, і той чай мав смак віника; кусав булку, намазану маслом, і та булка мала смак полину. Робив усе це Вася Равлик повільно, бо, кажучи відверто, чекав, що в дверях кухні виросте постать його гості, а може, вона, прокинувшись, тихенько піде собі геть і всі проблеми його вирішаться — знову житиме, як жив, із хаткою на плечах, адже не бувало ще такого, щоб ув одній хаті жили аж два равлики. Отож, дожувавши булку, яка мала смак полину, й допивши чай, що мав смак віника, Вася майже придумав, що йому робити. Покине її тут, хай відіспиться, а сам піде погуляє, ну, хоч би на острів, сяде з вудочкою й просидить до обіду, а вона хай спить скільки хоче, а тоді спокійно йде, адже незручно їй буде, коли отямиться в чужому ліжку. Вася Равлик був хлопець делікатний, він скинув сандалети і, ступаючи навшпиньки, вийшов із кухні в кімнату. Став і дивився на власне ліжко, там мирно спала та, яку Митько Гілляка чомусь назвав чортицею, загорнулась у ковдру, повернута на бік, аж круто здіймалося стегно, і сопла, навіть похропувала. Вася Равлик пішов до виходу, балансуючи сандалетами, тихенько відчинив і зачинив двері, на ґанку взувся, захопив вудочку, черв’яки, що залишилися в коробочці з позавчора, відерце на рибу і, ніби тікаючи, чимдуж подався до річки, а тоді на зарослий тополями острів — там він сів на зарослому травою березі, зітхнув і закинув вудочку в річку. І йому синьо попливло перед очима все, що було вчора: ота гулянка, й оті люди, і те, що він перебрав, і та сусідка, і те, як він з нею цілувався на ліжку в коридорчику, і те, що на його губах була нудка помада, і смак тієї помади, від якої його й зараз нудило, і те, як ішов додому, і що сталося вранці. Риба давно проковтнула черв’яка і давно смикнула поплавка, а він сидів із синіми очима і сині видива пливли перед його зором; дивно йому було від усього того.
— Глянь, клює! — сказав у нього за спиною голос Шурки Кукси.
Вася Равлик здригнувся. Схопив за вудочку, риба блиснула над водою й пішла на дно. Шурка реготав.
— Слабак, — сказав, сідаючи біля нього. — Треба було підсікти.
— Іди ти! — сказав Вася Равлик.
Але Шурка Кукса й не подумав кудись іти. Він штовхнув Васю ліктем у бік.
— Я вчора ту малу славно врізав. Ух, гаряча! Як в’юнок під тобою. А кричить як!
— Чого це кричить? — здивувався Вася Равлик.
— Ну, це коли їм те, то кричать, — поблажливо пояснив Шурка. — Чим гарячіша, тим більше кричить. А ця малявка скажена. Як вогонь пекла! Ух же я врізав!
Поплавок знову пішов на дно, Вася Равлик підсмикнув, але з тим-таки успіхом. Шурка Кукса реготав.
— Да, не вмієш ти!
— Іди к чорту! — визвірився Вася Равлик. — Чого ловить мішаєш?
— Ну, ти не дуже, — підхопився Шурка. — Я до тебе, як до друга.
— Тоже, друг мені знайшовся, — скипів Равлик — Пошов отоодова! А то знову вріжу!
— Ну ти не той! — відступив Шурка Кукса. — Бо і я можу врізать. Поговорить прийшов до тебе, цікаві вєщі розказать, а ти як з цепу зірвався… А що, чортиця від тебе вже пішла?
— Пшов вон! — рявкнув Вася Равлик і кинувся на Шурку Куксу, той стрімголов ударив у кущі бузку, прорвався через них і побіг.
Вася Равлик за ним не погнався. Важко дихав, і йому аж недобре стало: чого це вони всі звуть ту Райку чортицею? Шурка Кукса зупинився на віддалі.
— Ти мене, Равлику, не задирай! — крикнув погрозливо. — Думаєш я забув, як ти мені вчора врізав?
Він раптом скривився, наставив пальцями ріжки і заспівав, як співав ще пацаном, коли дрочив Васю:
— Равлик, равлик, вистав рожки, я дам сиру на пирожки!
Вася Равлик не витримав. Рвонувся через бузкові кущі, але Шурка Кукса вже мчав через верболози, прориваючи їх, наче танк. Вася Равлик відстав. Сплюнув і повернувся до вудочки, а поплавка в тієї й не було. Тоді Вася обережненько підсік і раптом відчув, що на гачку щось немале. Вудилище вигнулось, і Вася Равлик кинув його у воду — риба потягла вудку на середину річки. Тоді ніби ожив на човні поблизу рибалка. Витяг чимскоріше з річки кітвину, тобто прив’язаного до шворки каменя, сів на весла й чимдуж погнав до вудочки. Вася Равлик скинув тим часом штани й сорочку і вже плив, викидаючи маслакуватими руками.
— Я його з човна візьму! — закричав рибалка, був ним Віталій Корж. — Не лякай, Вась!
Вася став на підводного каменя, з води стриміла тільки його голова.
— Підсака у тебе є? — схвильовано спитав.
— У мене всьо є, Вась, — самовпевнено сказав рибалка. — Я таких коропців не один десяток піймав.
Він покинув весла і схопився за вудилище, що пливло по воді.
— Не дуже рви, — крикнула Васина голова — Помаленьку підводь, Віта!
— Ти мене, Вась, не вчи, — сказав рибалка Корж. — Я його зара вмиг залапочу!
Вудилище аж зігнулося до води, Корж пихтів; голова Басі Равлика схвильовано моргала, а рот аж розтулився від захоплення.
— Так його не візьмеш, — сказав Равлик. — Попусти!
Корж кинув вудилище на воду.
— Хай трохи втомиться, — сказав він.
Вудилище помчало по воді, а Корж рвонув за ним човном. Тоді знову схопив вудочку, але вона легко подалася — з води вистрибнув порожній гачок.
— Да, — сказала Васина голова. — Зірвався, зараза!
— Кіло на п’ять було, — сказав Корж, під’їжджаючи до Васі. — Я вчора точно такого взяв.