Дівчина якусь хвилю сиділа мовчки і замріяно гризла недогарок свічки, очевидно, намагаючись усе як слід обміркувати. Нарешті вона рвучко підвела голову і рішуче сказала:
– По-моєму, є така скромність, що, коли добре поміркувати, не ліпша від хвастощів. Якщо людина спроможна поставити дві помийниці у вітальні і не робить цього, то, можливо, й справді вона дуже скромна, проте у сто разів імовірніше, що вона просто намагається привернути до себе загальну увагу. Мені здається, ваш містер Вандербілт добре знає, що робить.
Я спробував пом’якшити цей вирок, визнаючи, що дві помийниці у вітальні – не та мірка, за якою можна справедливо судити про людину, хоч у певних умовах це досить логічно. Та в дівчини вже склалася своя думка, і її не можна було похитнути. Потім вона сказала:
– А що, у ваших багатих людей є такі ж гарні лави для спання, як у нас, і їх вирубали з таких же великих крижин?
– Авжеж, у нас також є гарні, навіть дуже гарні лави, але зроблено їх не з льоду.
– Оце так! То чому ж їх не роблять з льоду.
Я пояснив їй, з якими труднощами це пов’язано, розповів про дорожнечу льоду в країні, де треба добре пильнувати за продавцем, інакше рахунок за лід важитиме більше, ніж сам лід. Тоді вона вигукнула:
– Та невже ж ви купуєте лід?
– Так, купуємо, люба.
Вона простодушно розреготалася, а потім сказала:
– О, я ще ніколи не чула такої дурниці! Таж льоду так багато, він нічого не варт. Ось він – на сотні миль, скільки оком сягнеш. Я не дала б і риб’ячого пузиря за весь цей лід.
– Ну, це просто тому, що ти не знаєш йому ціни, ти, маленьке наївне дівчисько. Якби він був у тебе в Нью-Йорку в середині літа, ти могла б за нього купити всіх китів.
Вона недовірливо глянула на мене і сказала:
– Ви правду кажете?
– Авжеж, правду. Клянусь тобі.
Вона замислилася. Потім, легенько зітхнувши, сказала:
– Як би мені хотілося жити там!
Я просто думав у зрозумілій для неї формі дати їй уявлення про наше мірило цінностей, але зазнав невдачі. З моїх слів у неї склалося враження, що кити в Нью-Йорку дешеві і там їх сила-силенна; від цієї думки в неї навіть слина покотилася. Мені здалося, що треба якось виправити заподіяне зло, отож я сказав:
– Але тобі зовсім не потрібне було б китове м’ясо, якби ти жила там. У нас його ніхто не їсть.
– Що?!
– Справді, ніхто.
– Але чому?
– Н-ну... Хто його знає. Мабуть, через упередженість. Так, так, саме через упередженість. Певно, хто-небудь, кому нічого було робити, вигадав колись цю упередженість. Ну, а коли вже причепиться отака примха, то їй і переводу не буде, ти ж знаєш.
– Це правда... Щира правда,– мовила дівчина задумливо.– Як наша упередженість проти мила. Знаєте, наші племена спочатку були настроєні проти мила.
Я глянув на неї, щоб переконатися, чи серйозно вона каже. Очевидно, так. Я завагався, а потім обережно спитав:
– Пробач мені, будь ласка. У них була упередженість проти мила? Була? – перепитав я.
– Так, але тільки спочатку: ніхто не хотів їсти його.
– А-а, я розумію. Я не одразу збагнув твою думку.
Вона казала далі:
– Це була просто упередженість. Спочатку, коли чужинці привезли сюди мило, воно нікому не сподобалось. Та як тільки воно стало модним, всі його одразу полюбили, і тепер воно є в кожного, хто спроможний купити. А ви любите мило?
– Звичайно! Я б умер, якби в мене його не було, особливо тут. А тобі воно подобається?
– Я дуже, дуже люблю! А вам подобаються свічки?
– Я вважаю їх конче потрібними. А ти любиш їх?
Очі її засяяли, і вона вигукнула:
– О, не нагадуйте мені про них! Свічки!.. І мило!..
– А риб’ячі нутрощі!
– А ворвань!
– А покидьки!
– А китовий жир!
– А кисла капуста! А віск! А дьоготь! А скипидар! А маляс! А...
– О, не кажіть! Не кажіть! Я умру від захвату!
– А потім подати це все в кориті, запросити сусідів і побенкетувати на славу!
Але видіння такого ідеального бенкету було для неї надто хвилююче, і вона знепритомніла, бідолашна. Я розтер їй обличчя снігом, привів її до пам’яті, і поволі хвилювання стихло. Невдовзі вона знову повернулася до своєї оповіді.
– Отож ми почали тут жити, в новому гарному домі. Та я не була щаслива. І ось чому: я народилася для кохання; без нього для мене не існувало справжнього щастя. Мені хотілося, щоб мене любили заради мене самої. Я хотіла поклонятися і шукала поклоніння – тільки взаємне обожнювання могло задовольнити мою палку натуру. До мене багато залицялося, навіть занадто багато, але в кожного була одна фатальна вада; рано чи пізно я її виявляла, жодному з них не вдалося її приховати: їм потрібна була не я, а моє багатство.
– Твоє багатство?
– Атож. Адже мій батько – найбагатша людина нашого племені або навіть усіх племен цього краю.
Цікаво, що ж становить багатство її батька? Це не міг бути будинок – кожен може спорудити такий самий. Це не могло бути і хутро – його тут не цінять. Це не могли бути сани, собаки, гарпуни, човен, кістяні риболовні гачки, голки та інші подібні речі – ні, це не багатство. Що ж тоді робило цю людину такою багатою і принаджувало до її домівки рій пожадливих залицяльників? Нарешті я вирішив, що найлегше дізнатися про це, спитавши в неї самої. Отак я й зробив. Дівчина так одверто зраділа моєму питанню, що я зрозумів, як жагуче хотілося їй почути його. Вона так само горіла бажанням розповісти, як я – дізнатися. Довірливо присунувшись до мене, вона сказала:
– Відгадайте, скільки воно варт? Ніколи не відгадаєте!
Я удав, ніби глибоко задумався, а вона стежила за моїм заклопотаним і напруженим обличчям з насолодою й жадібною цікавістю; і коли я, нарешті, здався і попросив її задовольнити моє палке бажання, сказавши, скільки ж багатства у цього полярного Вандербілта, вона виразно прошепотіла мені у саме вухо:
– Двадцять два риболовних гачки… Не кістяних, а чужинських... зроблених із справжнього заліза!
Потім вона умисне відскочила, щоб потішитися ефектом своїх слів. Я постарався зробити все, щоб не розчарувати її – зблід і пробурмотів:
– Боже праведний!
– Це така ж правда, як те, що ви живі, містере Твен.
– Ласко, ти обманюєш мене... Не може бути!
Вона злякалася й занепокоїлась:
– Містере Твен,– вигукнула вона,– кожне моє слово – щира правда... Кожне слово. Ви ж вірите мені? Невже ви тепер не вірите мені? Скажіть, що вірите… прошу вас, скажіть, що вірите мені!