РОМАН ЕСКІМОСЬКОЇ ДІВЧИНИ
– Гаразд, містере Твен, я розповім вам про своє життя все, що цікавить вас,– сказала вона лагідним голосом, спокійно дивлячись своїми правдивими очима мені в обличчя,– це так гарно й мило з вашого боку, що ви уподобали мене й бажаєте більше знати про мене.
Неуважно зчищаючи риб’ячий жир зі своїх щік кістяним ножичком і витираючи його об хутряний рукав, вона дивилася на полум’яні смуги північного сяйва, що переливалися на небі, забарвлюючи розмаїтими райдужними кольорами снігову пустелю і храмоподібні айсберги,– картину нестерпно сліпучу й прекрасну. Нарешті вона стрепенулася від задуми й налагодилася повідати мені ту скромну історію, про яку я просив.
Вона зручно вмостилася на крижаній брилі, що правила нам за канапу, і я приготувався слухати.
Це було прегарне створіння. Я маю на увазі – з погляду ескімосів. Іншим вона, мабуть, видалася б трішечки повною. Їй щойно минуло двадцять років, і вона вважалася найчарівнішою дівчиною свого племені. Навіть тепер, на вільному повітрі, незважаючи на важку й безформну хутрянку з широкою відлогою, штани та чоботи, видно було, що принаймні обличчя у неї вродливе; а про фігуру можна було лише здогадуватися. Серед усіх гостей, котрі вчащали до гостинної домівки її батька, я не зустрічав жодної дівчини, що її можна було б прирівняти до неї. І все ж вона не була зіпсута. Поводилася мило, природно й щиро, і коли навіть усвідомлювала свою вроду, то нічим не виказувала цього.
Ось уже тиждень вона була моїм щоденним товаришем, і чим більше я пізнавав її, тим більше вона мені подобалася. Її любовно і дбайливо виховали в атмосфері, незвичайно витонченій і рідкісній для північного краю, бо батько її був найбільш впливова людина племені і досяг вершин ескімоської цивілізації. Разом з Ласкою – так її звали – я вирушав у довгі мандрівки на собаках по безмежних крижаних просторах, і її товариство було завжди приємне мені, а розмови цікаві. Я ходив рибалити з нею, але не в її небезпечному човні, а просто йшов за нею по льоду і стежив, як вона точно влучає в рибину своїм смертоносним гарпуном. Укупі ми полювали на тюленів; кілька разів я спостерігав, як вона і вся її родина здирали жир з викинутого на берег кита, а одного разу навіть пішов з нею полювати ведмедя, але з півдороги вернувся, бо в глибині душі я боюсь ведмедів.
Тим часом вона приготувалася почати свою оповідь, і ось що я почув.
– Наше плем’я, як і всі інші племена, віддавна кочувало з місця на місце узбережжями замерзлих морів, але моєму батькові надокучило таке життя, і два роки тому він спорудив з крижаних брил отой великий дім – бачите? Він сім футів заввишки і втричі, а то й учетверо довший від будь-якого іншого будинку. З того часу ми й живемо тут. Батько дуже пишається своїм домом,– і це зрозуміло: адже коли ви оглянули його уважно, то, певно, помітили, наскільки він кращий і досконаліший від звичайних осель. А коли ви ще не оглянули його, то зробіть це неодмінно, бо такої розкішної обстановки ви ніде більше не побачите. Наприклад, у тім кінці дому, який ви звете вітальнею, є поміст, де ми приймаємо гостей й обідаємо; такого великого помосту не побачиш ні в якому іншому домі, чи не так?
– Так, ти маєш рацію, Ласко. Ваш поміст найбільший. У нас у Сполучених Штатах не здибаєш нічого подібного навіть у найліпших домах.
Від мого визнання в її очах спалахнула втіха й гордість. Я помітив це й затямив собі.
– Я думала, що наш поміст, певно, вас здивує. До того ж, на ньому лежить багато більше хутра, ніж в усіх інших будинках, і якого хутра там тільки нема: і тюленя, і водяної видри, і чорно-бурої лисиці, і ведмедя, і куниці, і соболя – різних звірів, і як багато; таке саме хутро й на крижаних лавах для спання, що ви їх називаєте "ліжками". А у вас вдома помости й лави для спання застелені краще?
– Та, певно, ні, Ласко, у нас такого й заводу нема.
Ці слова знову потішили її. Адже вона думала тільки про кількість хутра, яке мав її естет-батько, а не про його цінність. Я міг би пояснити їй, що ця купа дорогого хутра становить або ж становитиме ціле багатство в моїй країні, та вона не зрозуміла б мене – її народ не вважав це за багатство. Я міг би пояснити їй, що одяг на ній або ж буденний одяг найпростіших людей, котрі оточували її, коштував тисячу двісті, а то й півтори тисячі доларів і що я не знаю нікого в себе на батьківщині, хто ходив би на риболовлю в таких дорогих туалетах. Але вона не зрозуміла б цього, тому я нічого не сказав. Вона вела далі:
– А потім – помийниці. У нас їх аж дві у вітальні, та ще дві в другій половині дому. Дві помийниці у вітальні – це велика рідкість. А у вас у вітальні їх теж дві?
Від згадки про помийниці я мало не задихнувся, але похопився раніше, ніж вона помітила це, і сказав з натхненням:
– Бачиш, Ласко, мені дуже соромно виявляти секрети моєї країни, і ти нікому про це нічичирк, я ж бо довіряю тобі. Але, слово честі, навіть у найбагатшої людини Нью-Йорка немає двох помийниць у вітальні.
В наївному захопленні вона заплескала одягненими в хутро руками і вигукнула:
– О, та не може бути, не може бути!
– Далебі, я кажу цілком серйозно, люба. Ось хоч би Вандербілт. Вандербілт, мабуть, найбагатша людина в світі. Та хоч би я лежав на смертній постелі, то все одно сказав би тобі, що навіть у нього нема двох помийниць у вітальні. Та в нього й однієї нема,– щоб мені вмерти на цьому місці, коли брешу.
Її чарівні очі розширилися від здивування, і вона мовила повільно, з якимсь побожним страхом у голосі:
– Як дивно! Просто неймовірно! Важко навіть повірити! Він що, скупий?
– Ні, не те. Не в ощадливості річ, а... е-е, ну, розумієш, він не хоче, як-то кажуть, "туману напускати". Так, так, саме в цьому річ. Він по-своєму скромна людина і не любить вихвалятися.
– Ну, що ж, така скромність похвальна,– зауважила Ласка,– якщо не перебирати міри. Але тоді який же вигляд має його вітальня?
– Ну, звичайно, там трохи порожньо і ніби чогось не вистачає, проте...
– Я так і думала! Ніколи не чула нічого подібного! А взагалі – у нього гарний дім?
– Так, дуже гарний. Його вважають одним з найбагатших.