Город рицарів півколом оточував скелясту бухту острова, буз схожий на великий білий півмісяць, і вже тому мав стати здобиччю синів ісламу,— в цьому переконаний був султан, у це вірив найостанніший його воїн. Кораблями переправлювано силу з суші, підвозили й встановлювали гармати, лагодили драбини і бойові рухомі вежі, облягали твердиню рицарів смертельним колом, якого не прорвати ніякій силі. Та рицарі й не думали прориватися. Всі надії покладали на оборону. Флот свій виставили в гавані так, що він не давав прорватися туди кораблям турецького корсара Курдоглу, якому Сулейман надав адміральський титул капудан-паші. Вісім мов боронили Родос: французи, німці, англійці, іспанці, португальці, італійці, рицарі з Оверні й Провансу. Мов багато — людей мало: усього лише шістсот рицарів. Старий Іль-Адан мав ще під рукою шістсот крітських найманців і п'ять тисяч жителів Родосу греків — от і вся надія. Тим часом Сулейманів сераскер Мустафа-паша хвалився, що на кожен камінь обложеної твердиш може виставити по воїну.
Султан, як і під Белградом, звелів спорудити собі захисток з гілля та листя, сів самотою, дивився на білі мури й вежі рицарської твердині, на високий собор над мурами, на таємничий палац великого магістра. Камінь, камінь, сліпучо-білий на сонці, жодного зеленого листочка, жодної зеленої цяточки посеред того каміння, так ніби й люди, які там заховалися, теж мають камінні душі й камінні серця. Хто там зібрався? Втікачі, паломники, купці, рицарі, відчайдухи, пройдисвіти, люди а нечистими намірами в серцях і з молитвою на устах, морські розбійники, вічна загроза османських берегів. Сорок років тому великий магістр ордену П'єр д'Об'юсон дав притулок на Родосі лжесултанові Джему, який двічі зганьбив рід Османів, виступивши проти свого брата Баязида в боротьбі за престол, а тоді сховавшись у невірних на цьому острові, переховуючись по всій Європі, вдавшись під захист самого християнського папи, блудливою донькою якого нарешті був отруєний, як пес. Теперішній великий магістр Іль-Адан мав тоді вже за сорок років, був шанованим рицарем ордену, змінив д'Об'юсона після його смерті, отже, відповідальний також і за випадок із лжесултаном Джемом. Султан мав відомості, що нащадки Джема досі переховуються на Родосі. А парость зрадника мала бути вирубана під корінь! Уже тільки задля цього треба було взяти цю твердиню, щоб довершити вищу справедливість, захищати яку покликаний султан.
Під розгорнутими знаменами, під гуркіт гармат і тріскотняву барабанів, спонукувані військовими імамами, що ритмічно викрикували сури корану, воїни пішли на перший приступ.
Султан дивився із свого зеленого прихистку, сидячи на м'якому килимі, розстебнувши шовковий халат, так що голі груди обвівалися морським вітерцем. Ноги теж мав голі, тільки звичний тюрбан гнітив йому голову і великі рубіни сяяли на ньому, наче яскрава кров, що вже лилася під неприступними білими мурами Родосу.
Сулейман був спокійний і байдужий. Знав, що військо повинно битися, умирати, перемагати. Інакше розледащиться, розбеститься в пиятиці й розпусті, розставить вуха на солодкі голоси мнимих пророків і бунтівників, стане знаряддям голодних натовпів, запрагне втручатися у державні справи. Військо мало йти в походи завойовувати землю, долати простори — і все це для нього, для султана. Чи сидів він у Стамбулі, чи на берегах Дунаю, чи тут, під стінами Родосу, Сулейман бачив тільки безмежно велику землю і себе на ній. Народився і ріс із думкою, що буде єдиним володарем, без суперників. Мандри по землі, яких зазнав уже в дитинстві, викликали підсвідому жадібність: захопити всю тільки для себе. З цього почав він своє султанування, цим прагнув дорівнятися де своїх великих попередників, а може, й перевершити їх. Зненацька дика пристрасть до маленької рабині-роксолани впала на нього, як камінь, придушила й пригнітила, він стогнав, корчився, пручався, а вивільнитися не міг — навпаки, мовби з охотою підкорявся цьому солодкому тягарю. Пішов з військом сюди, на Родос, покинувши Хуррем, бо хотів довести всім (а може, передовсім самому собі), що нічого не сталося, що він не змінився, що він і далі лишається великим продовжувачем справи Фатіха і свого батька Селіма Явуза, покорителем світу, борцем за віру, войовником благочестя й закону. Тепер сидів під мурами Родосу, лунали йому слова Хуррем, і він карався, що не може їй відповісти так, як хотів би, бо для цього кін повинен бачити її, мати коло себе або ж самому бути там, коло неї.
Військо билося об мури, розбивалося об них, мов штормова хвиля, криваві бризки розліталися довкола, досягаючи й султана, і йому здавалося іноді, що його прихисток од сонця стає вже не зеленим, а криваво-червоним. Бостанджії відсовували курінь далі, але це не помагало. Гинули тисячі. Ангели відчиняли райські врата їхнім душам. Вбито головного топчі-башу. Поліг яничарський ага. Султан щодня скликав диван, обсипав мялостинями відважних, велів обгортати їх золотими кафтанами, роздавав дирлики [46] . Тоді покликав Ібрагіма і в супроводі охорони блискучих вершників поїхав оглядати античні руїни острова. Тут були фінікійці, греки, перси, був великий Іскандер, візантійці, християни, усі лишали по собі сліди, усе стало здобиччю часу, руїною, покидищем — і тільки вітри, море та білі хмари, а більше нічого. Меланхолія султанова ще поглибилася від споглядання залишків древнього акрополя Ліндос на другому кінці острова. Голі береги, жовтуватий дикий камінь, гавань, оточена викладеною із тесаного каменю стіною, рельєф корабля на стіні, мов високорогий турецький півмісяць. Кілька білих мармурових колон, безконечні сходи, що ведуть від гавані мовби до самого неба, широкі, пустельні, втілення простору й порожнечі, невловимої і певпокореної. Чи не нагадує це простір, який він прагне подолати і котрий насправді ніколи й ніким не може бути подоланий так само, як і жінка? Завойовуєш камені, а не простір і не душі людські. Чи може він сказати, що завоював душу Хуррем? Тіло її упокорив, запліднив насінням Османів, а душу? І що він знає про цю маленьку загадкову дівчину з далекої України?