— Ти справді знаєш по-турецьки? — подивувався він. Хуррем відповіла йому по-арабськи:
— Клянусь небом, яке проливає дощі, клянусь землею, яка вирощує трави.
— Цього не може бути! — не повірив султан.
Тоді вона проспівала йому одну з пісень Хатаї, того самого шаха Ісмаїла, що йому він так заздрив у хвилини душевної незлагоди, заспівала по-перськи, тоді по-азербайджанськи, аж диво брало. Вона співала і приспівувала, сміялася і присміювалась, споглядаючи його знетямливість. Так непомітно наблизилася на відстань небезпечну і опинилася в обіймах чоловіка, якого ненавиділа, але без якого не могла тут існувати, і, коли Сулейман доторкнувся до її полохливого тіла, він наповнився по самі вінця отим голосом, що так довго і тяжко його мучив, і лиш тоді збагнув, що віднині без цієї дівчини йому не жити. Проникала у кожну точку тіла, входила в нього, вливалася, вповзала ящіркою, зміїно, тугою, щемом, захватом, знемогою. Тоді вона знов приспівувала йому різними мовами, уже й рідною, щось розповідала, жебоніла, мов струмочок, лопотіла, мов листя під вітром, а він був далеко від її хапливих слів і несміливого тіла, але близько до її голосу, тулився до того голосу, мов дитина, і радів, сміявся, зникала його суворість, навіть кров невинно вбитих мовби не плямила йому рук, а злітала в небеса і вкривала червоністю місяць, зорі й хмари над Босфором. На ранок стане він для всіх знов султаном, жорстокосердним повелителем без милості й жалю, і тільки їй дано бачити його іншим, тільки вона змінила його бодай на одну ніч, стала могутнішою за владу й за всю імперію. Ось сила жінки! Ось її влада!
Гарем усе помітив, але не повірив. Очі, від яких не сховаєшся, уміють бачити, та й тільки. Бачили, що Хуррем за сміхом ховає розбентеженість, непевність, а може, й відразу. Якби ж то! Помічали, що кизляр-ага веде розсміяну рабиню до султанських покоїв раз, і вдруге, і втретє. Такого не знав ще ніхто, крім Махідевран,— всемогутньої, незамінної і незрівнянної.
Тепер між ботом і Хуррем були тільки зорі й темрява. А може, темрява стала для неї богом? Жіночим богом, бо жінка панує тільки в темряві, творячи справжнє чудо, пробуджуючи в душі жорстокого деспота доброту, ніжність, розум, справедливість, простоту і захопленість.
Третьої ночі Хуррем лишилася у султановій ложниці до ранку. Але не побачила, як спить султан, бо заснула сама, а він дивився на неї, молився аллахові, плакав без сліз над своєю самотністю, від якої його порятувала ця дивна дівчина, був уже не султан, не завойовник, а простий мандрівник, поет, мислитель. Питав себе: що є життя? Тінь птаха на морській хвилі, правічний пил зодіаку над безміром пустель, схлип часу в каравані вічності, заблукане виття звірів у хащах, неминучість мандрів до смерті?
Хуррем прокинулася і лежала тихо, прислухаючись,— коли ж повстане її душа? Ждала, сподівалася, нетерпеливилась. Хотіла плоду в собі, прагнула його, але не як яблуня зав'язі, не як калина червоного кетяга з-під білого цвіту, не як ліщина горіха з медвяної брості, а гіркого й ненависного. Хай проросте, як кукіль на пшениці, як ріжки на житі, як отруйний гриб у лісових хащах. У хащах її тіла гіркий султанський плід — і тоді вона підніметься над усіма й над усім. Немає такого наміру, якого б вона не виправдала. Раби хоч і нижчі за тиранів, зате стоять на власних ногах, а тирани — на глиняних. Вона переможе цього чоловіка, має перемогти будь-що! Людині не досить просто жити. Щоб жити, потрібні вітчизна, свобода і пісня, їй з усього лишилася тільки пісня від матусі, піснею утвердилася в цьому жорстокому світі, піснею мала й здолати його.
Тим часом настала пора для сліз.
Гарем не міг простити Хуррем її неочікуваного, безпричинного вивищення над усіма. Досить того, що всі, навіть всемогутня валіде, змирилися з химерною вдачею цієї Рушен, з її загадковим, протиприродним для цього місця показної стриманості сміхом, що розлунювався у поплутаних просторах гарему, наче звуки спокуси з найглибших пекел. Забагато було тих двох султанських хустин, які русинка в спосіб таємничо-чаклунський одержала з рук падишаха, тільки двічі з'явившись перед всесвітлі очі повелителя усіх суходолів і вод (бо небеса належать аллахові всемогутньому, хай царює вічно й щасливо!). Але цій доньці шайтана виявилося і цього ще мало. Вона зачарувала пресвітлого султана, запаморочила його злим чаклунством аж так, що він не хотів нікого бачити й чути, тільки цю Хуррем, тільки її єдину, щоночі — і вже скільки ночей підряд! — і не міг відірватися від своєї рабині до ранку, іноді велів приводити її навіть удень, чого ще ніколи не бачено й не чуто. Чари, чари! Ніхто не бачив, малу українку не впіймано за руку, доказів мовби й не було, але ж була знетямливість султанова, отож були і чари.
Гарем гомонів притаєно й загрозливо, він ждав кари, прагнув кари, він нетерпеливився і дивувався з терплячості валіде і засліплення Махідевран, яка за смертю своїх трьох дітей не бачила й не помічала навіть загрози загибелі для себе самої. Спокій зберігала, мабуть, лише валіде. Стривожена смертю двох султанських синів, могла очікувати (бо все в руках аллаха!), що з дня на день чорна смерть забере і останнього з живих Сулейманових синів — Мустафу, тому мала негайно подбати про те, щоб трон Османів не зостався без наступника. Прийняла вість про несподіване зближення султана з маленькою українкою вдоволено, з таємною втіхою: коли й неправда, що ця дівчина королівського походження, то однаково ж несхожа вона ні на кого і гідна зайняти місце поряд з Махідевран, цією двічі одурілою султанською улюбленицею: спершу від влади, тепер від горя. Але все це валіде мала в душі глибоко заховане, гаремові ж виказувала заклопотаність тим, що відбувалося у султанських покоях, і натякала, що тільки вичікує слушного часу, викаже проти тих двох свою силу, "в той день, як свідчитимуть проти них їхні язики, їхні руки і їхні ноги про те, що вони робили". І коли відчула, що вже час втрутитися, покликала до себе Махідевран, нагримала на неї за безконечне рюмсання, відкрила їй очі на загрозу, розпалила в черкешенці дику лють і не стала стримувати башкадуну, коли та почала кричати, що вона знайде джавурку навіть під султанськими зеленими покривалами і задушить ось цими руками, не просячи нічиєї помочі, не питаючи нічийого дозволу, не лякаючись ніякого гріха.