— Я не думала про це.
— Про що ж ти думала? — обурилася валіде.
— Ви звеліли мені вивчати мови, я це роблю. Турецьку — із щоденних розмов, арабську — з корану, перську — з поетів. Валіде хмикнула:
— Може, ти хочеш стати вченим улемом? Жінки в гаремі для того, щоб народжувати дітей султанові або ж не народжувати дітей султанові. Затям це собі, дівчино. Ходи зі мною, тобі треба більше їсти. Ти геть нікчемна тілом. "Не понесе носяща ношу іншої".
В соуклуку на широких дерев'яних диванах служебки вже розклали мезу, таку собі закуску-перекуску — копчену рибу, морських слимаків, печінку, холодний баранячий мозок, варені молоденькі баранчики, патладжани, тушковані в оливковій олії, бринзу із шматочками солодкої дині, зелень, фрукти, долму з перцю у виноградному листі, лукум і шербети, йогурт і айран, затовчений часником.
Валіде посадовила Хуррем коло султанських сестер Хатіджі й Хафізи, де вже запихалися солодощами Гульфем, Кіната й ще кілька тілистих одалісок, які любили попоїсти. Хафіза, донька султана Селіма від першої жони, видана за двірського капіджібашу, якого султан Селім незабаром за якусь незначну провину звелів стратити, пригнічена своїм вдівством, вважалася в гаремі милостивішою за красуню Хатіджу, пихату й мстиву, улюбленицю своєї матері-валіде, тому Хуррем сіла біля Хафізи, яка трохи посунулася, даючи їй місце, і навіть зобразила на обличчі якусь подобу ласкавої усмішки, хоч султанським сестрам до одалісок не личило виявляти нічого, окрім зневаги та байдужості.
Їли пожадливо, безугавно пліткували, не мали сили сидіти, напівлежали на широких вигідних диванах, насолоджувалися ситістю, теплом, легкістю в тілі, кейфували, навтішалися, а найбільшу втіху мали від безперервного говоріння, розбалакування, хвастощів, захватів, переповідання страхів, гидот, недозволеностей. І сама валіде, попри своє високе становище, перетворилася на звичайну цікаву жінку, лежала посеред цих молодих пліткарок і хоч не встрявала в розмову, але й не зупиняла ні Хафізу, ні Гульфем, ні Кінату, в яких не затулялися роти,— торочили то про неприродну хтивість, то про зрадливих жон, то про багатих купців-невірних, які не шкодують нічого за гарно вимиту, доглянуту, навчену всього гаремну жону. Розповідали про якусь багату стамбульську кадуну, що закохалася в молоденьку дівчинку і, перевдягнувшись чоловіком, спокусивши батька дівчини величезним калимом, навіть справила весілля. Але першої ж "шлюбної" ночі обман було розкрито, дівчина вирвалася від хтивої баби, здійняла крик, ка-дуну поставлено перед стамбульським кадієм, і, коли той став допитувати її, вона вигукнула: "Бачу з усього, чесний кадію, переконуюся, що ви не знаєте, що може значити любов для ніжного серця. І хай береже вас аллах, щоб вам ніколи не довелося відчути всієї жорстокості, якої зазнала я".
Надій мало не вмер од сміху, слухаючи несамовиту бабу. Щоб вода охолонула, наказав зашити її в шкіряний міх і вкинути в Богазічі, що і було зроблено.
За перелюб у Туреччині немає м'яких покарань. Коли нічна сторожа схопить десь перелюбників, їх кидають у зіндан [41], а на ранок ведуть до субаші, той, за звичаєм, велить посадовити зрадливу жону на віслюка, якому до голови прив'язують оленячі роги, а її полюбовник має взяти віслюка за повід і провести через усе місто на загальне посміховисько. Попереду йде служник від субаші і дме в ріг, скликаючи люд, полюбовників закидають гнилими помаранчами, камінням, коли ж вони, зганьблені, напівживі, повертаються додому, то жінку ще примушують заплатити за віслюка, так ніби вона його наймала для такої розваги, а чоловікові дають сотню київ по п'ятах або ж беруть відкупного по аспрі за кожний удар.
— Хіба й Хуму возили на віслюкові? — поспитала Кіната.
— Хума з царського дому,— пихато мовила Хатіджа,— а султанським дочкам не належить те, що простолюдцям.
— Не треба про Хуму,— втрутилася валіде, скидаючи з себе сонливість, у яку занурилася під монотонне жебоніння голосів.
— А хай вони знають! — не послухалася Хафіза, яка, видно, не любила валіде.— Ти ж не знаєш про Хуму? — спитала вона у Хуррем.
— Не знаю.
— І я не знаю! — кинулася до Хафізи Кіната.— Чула, а знати не знаю.
— Балі-бег укрив себе несмертельною славою під Белградом,— сказала валіде,— негоже про його жону ляпати язиками.
— Балі-бега назвуть Газі — найбільшим войовником священної війни! — повернулася до неї Хафіза.— То й що з того? За шістдесят років свого життя він назбирав стільки титулів і звань, що їх вистачило б на тисячу воїнів, а кому з того зиск?
І вона, знущаючись, стала перелічувати титули якогось незнаного Хуррем Балі-бега: міцний стовп, високе знамено, великий заповідник над заповідниками, величний, як зоря Юпітер, сяйливий, мов зоря ранкова, палаюче вістря гострого меча, занесена над шиєю божих супротивників і ворогів пророкових шабля, слава борців за віру й подвижництво, нищитель невірних і многобожців, власник високих гідностей і недосяжних ступенів, за доброту норову й щедрість вознесений до небес, вдячний господу за даровані йому доброчинства. Цей чоловік кидав під копита свого коня цілі землі, нагортав гори трупів позад себе, а виявився не здатен на те, па що здатен найостанніший бідняк,— не втримав свою жону.
— Кажуть, він маленький, як прищик,— засміялася Ґульфем.— Його й звуть Кучук Балі-бег. Як же він міг утримати Хуму?
Балі-бег — син Ях'я-паші, великого візира султана Баязида. Ях'я-паша був одружений з султанською сестрою, яка народила йому сім синів, між ними й Балі-бега. За Балі-бега султан Баязид кидав свою доньку Хуму. Хума була так само далека від цнотливості, як її чоловік од милосердя. Вона вперто виривалася з гарему Балі-бега, посилаючись на своє бажання повернутися до султанського гарему в Стамбулі, але по дорозі щоразу зачіпалася за якогось чоловіка, обманюючи або підкуповуючи своїх доглядачів-євнухів, невситима в любощах, жадібна до нових та нових спільників гріха. Нарешті в Стамбулі вона вже по-справжньому закохалася в молодого читця корану в Айя-Софії хафіза Делак-оглу і навіть привела від нього дівчинку. Стамбульський кадій, не сміючи ставити перед себе Хуму, прогнав із джамії Делак-оглу, і той помандрував до Едірне. Але в Баба Ескії вмер од чуми, і коли Хума довідалася про це, то кинула сераль, метнулася до Єні Хісар, звідки тайкома пробралася до могили Делак-оглу, відкопала його тіло, переконалася, що він справді вмер, знову закопала, повернулася до Стамбула і закрутила так само, як Делак-оглу, його молодшого брата, теж хафіза. Коли ж молодий хафіз зрадив Хумі, вона плюнула йому в лице і звабила двірського місяцеликого конюха, тоді ще мала раба черкеса, ще одного раба конюха, якогось чауша, прислужника джамії султана Ахмеда —і все те не за свого велику вроду, а за гроші, за дурні, безмірні і великі гроші. А тоді вже Балі-бег, не стерпівши ганьби, поскаржився султанові Селіму, і той сховав десь свою сестру на островах, далі від спокус.