— Хай натруть їй тіло олією герані, мускусом і амброю, щоб прогнати з нього дикий дух степів,— сказала валіде.— Щоб воно було, мов сад, в якому щебечуть птахи задоволення, з якого несила вийти. Треба також подбати,— спокійно наставляла кизляр-агу валіде,— щоб Хуррем показалася перед падишахом в умілому співі й танку, не допускаючи варварської нечестивості.
Кизляр-ага, прикладаючи руки до грудей, вклонявся ледве не після кожного слова, слухняно дивився на валіде і водночас якимсь незбагненним чином встигав пильно стежити й за Настасею, так ніби мав чотири ока. Так вона й прозвала його подумки Чотириоким, і таким він для неї залишився назавжди. Відомстить їм тим самим, що й вони. Назвали її Хуррем, щойно ступила вона за куті залізом двері, називатиме й вона їх як запрагнеться.
Коли валіде махнула їм рукою, щоб вони йшли, Чотириокий муркнув до дівчини каліченою слов'янщиною;
— Йди за мною.
Навчений усього. Ще не знала тоді, що й сам султан Сулеиман, окрім турецької, перської, арабської, знав ще й сербську, і при дворі в нього слов'янська мова лунала не рідше за турецьку або арабську. Що спонукало султана до цього? Державні потреби чи його темне походження, голос крові? Хто ж то знає? Настасі ще не було ніякого діла ні до державних потреб, ні до чийогось походження. Забувала вже й своє власне. Принаймні довкола всі дбали, щоб вона забула.
Взялися Настасю знову мити, парити, як ріпу, натирати пахучими мазями, так, немовби її мав проковтнути якийсь людоїд з витонченим нюхом, вищипували брови, вибілювали і без того біле лице, приміряли безліч убрань — широких, легких, прозорих, аж сама вже стала прозорою, наче світилася, начіплювали на неї оздоби, тим часом маловартісні, з важкого, карбованого срібла. Сережки, браслети на руки й ноги. І знов перемірювали цілі купи тканин, загортали її в них, не шкодували, були божевільне щедрі — розкіш і багатство султанського гарему не мали меж!
Тоді приставили її до старого бовдура (усі євнухи тут були старі чи видавалися їй старими) у синіх шароварах, у білих вовняних панчохах, у трьох халатах, надягнутих один поверх одного, у велетенському синьому тюрбані. Євнух витягнув на середину кімнати величезний стоячий барабан, узяв довгу калатушку, став коло барабана на коліно і заходився щосили бухкати в напнуту волячу шкіру, показуючи Настасі, щоб вона кружляла довкола нього з барабаном, пристосовуючись до вистукувань і вибухкувань калатушки. А дзуськи! Коли хоче, хай пристосовується сам! І Настася вдарилася у такий шалений танок, заспівала так дзвінко й голосно, що євнух попервах отетерів од такого нечуваного нахабства, тоді в ньому прокинулася фахова гордість, він спробував вибухкувати в такт Настасиному кружлянню і її співу, але не встигав, збивався, лаявся, пробував зупинити свавільну дівчину, але тим її розпалив ще дужче. Євнух упрів, з-під тюрбана тік йому на чорну мармизу широкими струмками піт, він ковтав той піт і, вже втративши будь-яку надію встигнути за цією козою, спльовував безсило й грозив Настасі величезною своєю калатушкою. Настася заходилася від сміху. Ось вам і Хуррем! Ну, я ж вам покажу! Усім покажу!
Гадала, що познущалася над самим лиш цим незграбним бовдуром, але забула про всюдисущі очі гарему. А очі не пропускали нічого, все помічали, усе бачили, побачено й те, що діялося між Настасею і барабанщиком, повідомлено кизляр-агу, той повідомив валіде, Хафса за звичаєм довго думала, тоді сказала:
— От і гаразд. Хай такою і побачить її його султанська величність.
Валіде невтомно віддавала повеління. Удень і вночі, в будні й у свята. І завжди стояв перед нею кизляр-ага, притискував руки до грудей і кланявся. Так само кланявся і перед султаном, але той не кликав головного євнуха, не квапився до гарему, коли й хотів кого бачити, то тільки свою улюблену Махідевран, яка після того виказувала владу ще пишнішу, перевершуючи саму валіде.
Весняні вітри повіяли над Стамбулом, над садами сераю, над душами щасливими й нещасними, коли султан запрагнув побувати у Баб-ус-сааде. Настася опинилася у залі прийомів уперше. Два ряди вікон, галереї з різьбленими решітками, жовтогарячі фаянси в квітах і травах, мереживо різьбленого каменю й дерева, килими, столик з ласощами, курильниці, посередині підвищення для танців, поряд високий трон для султана, низенькі стільчики для валіде, султанських сестер і Махідевран. Євнухи збили до гурту одалісок, співачок, танцюристок, притишені голоси, тамовані віддихи, нечутне ступання ніг, взутих у м'які сап'янці, прийшла Махідевран, пропливла до свого місця. Тоді валіде привела султанських сестер Хафізу й Хатіджу. Ждання було тяжке, напружене, нестерпне. Хоч надворі вже було тепло, у залі натоплено високі печі. Стояла задуха. Аромати з курильниць, мазі із запахом квітів і заморських прянощів — усе змішалося, Настася навіть зітхнути боялася — куди вона потрапила! Тонкостанні, стегнасті, розкішні одаліски з мальованими лицями, в шовках, у білих, жовтих і чорних перлах, із зеленими, голубими, червоними самоцвітами (за ночі любові!), у золоті, парчі, в серпанках, тонких шалях, усе прозоре, ніщо не сховане й не приховане. Все ждало султана, тільки його одного, усе готувалося для нього, змагалося за нього. Який жах, яка ганьба і яке приниження!
Султан зродився у залі, як дух святий,— непомітно, зненацька, у спосіб ледве не надприродний. Настася ніяк не могла звикнути до того, що в гаремі люди з'являються завжди несподівано, нізвідки, мовби з нічого. Для цього влаштовано було тут безліч потайних дверей, засідок, важезних запон із щільних тканин, піднятих під самі стелі галерей і переходів, звідусюди поблискували чиїсь очі, вловлювалося чуже дихання, ворушилися стіни, примари жили в кожній щілині, готові щомиті стати плоттю ворожою і ненависною. Чи можна коли-небудь звикнути до такого, не збожеволівши?
Султана супроводжував Чотириокий. З'явився непомічений і щез, вмить опинився коло своїх євнухів, які стерегли одалісок, розставляли їх так і сяк, гострим шепотом передавали веління валіде, кому, коли, де, і як, і що робити, і як поводитися. А султан тим часом сідав на свій гаремний трон — високий, весь у блиску золота, сам теж весь у золоті, в широчезних, до самої землі, важких од золотого ткання халатах, у неймовірно високому тюрбані, на якому криваво зблискували дві нитки рубінів, а ще один рубін, може найбільший у світі, ярів на підмізинці султановім, ніби криваве око, що втупилося у строкатий дівочий натовп, понуро вишукуючи там нещасних жертв.