Вихователя Мустафі вибирала валіде. Взяла не улема, не мудреця, не юнака й не вельможу, а старого яничарського агу Керіма, для якого весь світ зосередився в яничарських казармах, а вся мудрість — в умінні володіти шаблею. Керім-ага повів малого Мустафу до своїх колишніх братів раз і вдруге, жорстокі ці люди, які не знали ні родини, ні дітей, прийняли шах-заде, мов свого сина, можна б сказати, навіть полюбили це вельможне хлоп'я, коли б слово "любов" відоме була їхнім зачерствілим од убивств душам.
Так Мустафа і виріс серед яничарів. Сам ніби яничар і водночас маленький падишах. Оволодів усім жорстоким умінням яничарів вести війну, але оберегли вони його від свого бруду. Тільки прості люди здатні на таке. І коли збунтувалися проти самого султана і проти його улюбленців — Ібрагіма й Роксолани,— то ніхто не згадав імені Мустафи, хоч було воно у всіх на гадці:
лякалися бодай словом накликати небезпеку на свого юного улюбленця, хотіли оберегти його од усіх лих, бо бачили вже незабаром своїм султаном. А валіде Хафса, намовляючи яничарів до кривавого заколоту, теж мовчала про Мустафу, бо хотіла й далі бачити Сулеймана па троні, лише прибравши Роксолану і зміцнившись, у своїй владі. Кожен дбав про своє — і Мустафа знов опинявся між суперниками, мав стояти, дивитися, ждати. Так і минало його життя.
Коли нарешті валіде, вже вмираючи, все ж примусила Сулеймана заприсягнутися, що пошле він Мустафу намісником у Манісу, де сам колись ждав престолу, і Махідевран з своїм єдиним сином нарешті покинула злиденний старий палац і опинилася серед багатства і розкошів, вона вже не мала ніяких сумнівів, що поряд з нею — справжній і єдиний спадкоємець султанського трону.
Шістнадцятилітній Мустафа вже мав у собі все від справжнього мужа. Все осягнув, усього навчився, мав прекрасне, досконале тіло, точний розум, що виявлявся в ще точнішому вислові, безмежно мужній і граничне зжіночений, він підхоплював усіх, мов ріка, і ніс за собою нестримно й свавільно. Вражав усіх величчю, якої досягнув не за правом народження й спадку, а власними здібностями, які означали, що його обрав сам аллах. Єдина вершина, на яку ще не ступив,— султанська влада, але стояв перед нею з гордо піднесеною головою, не приниженим прохачем, а законним спадкоємцем — або досягне, або загине. Любив повторювати слова римлянина Помпея: треба перемогти, а не жити! Говорив це часто й охоче, мовби знав, що смерть призначена для інших, а не для нього, дотримувався думки, що смерть, як і все на світі, треба було заробити. Сулейман не був схожий на давніх султанів, які з однаковою жорстокістю розправлялися з ворогами і з наближеними людьми. Жодного з великих візирів він не стратив, а відпускав з миром, як Пірі Мехмеда, або ж висилав із столиці, як Лютфі-пашу і старого євнуха Сулеймана. Не було при цьому султанові таємних убивств у гаремах. Навіть яничарський бунт Сулейман не подавив великою кров'ю, а купив покору за золото. Водночас жоден з султанів не поклав трупом стількох невірних, як Сулейман. Він вибудовував своє життя з чужих смертей. І що більше було тих смертей, то пишніше розросталося дерево його життя, і самого султана повсюди прозвали Пишним. Мустафа прагнув дорівнятися султанові в пишноті, а то й перевершити його, і коли в є в пишноті зовнішній, для якої не мав таких можливостей, як Сулейман, то в поведінці, у способі мислення, в почуваннях.
В Манісі мав для урочистостей золотий кафтан, як у Мехмеда Фатіха, одяг носив з шовків, тканих у Брусі, Манісі, Анкарі, Діярбекірі. За його одягом, як і в султана, стежив хаваш, що мав плату в шістдесят акча золотом і п'ять облачень на рік. Взятий з яничарських аджемів, Тулбент-агасі мав обов'язок доглядати за тюрбанами шах-заде і намотувати їх йому на голову.
Все мало слугувати пишноті й величанню. Одяг, постава, слова, вчинки. Голову тримав Мустафа, мов коштовний сосуд, повертав до співбесідника, ніби дар небесний. Враження складалося таке, ніби тільки довкола нього можливе справжнє життя, а поза ним — нудьга, безглуздя, нікчемність. Наслідуючи султана Селіма, який любив зелені камені, носив на руці перстень з великим діамантом кольору морської трави. Знав тільки одне: піднестися над світом диханням потужності. Гнався за пишнотою, за славою, за владою, летів у відчайдушний риск, вірячи в любов до нього яничарів, в їхній захват ним, у прославляння й обожнювання. Легко обіцяв усім своїм прихильникам владу й добро, не дбаючи про наслідки. Може, став би другим Іскандером — дай тільки йому трон. Тим часом не шкодував обіцянок. Не шкодував слів, бо мав тільки слова, а що не володів більшим, в тому провина султана Сулеймана.
Розпорядник держави повинен бути один, бо незгода в думках порушила б лад. Але для збереження порядку потрібно багатьох. Володарі мають творити закони й установи, а люд — зберігати їх, бо люд розумніший і постійніший у звичках, ніж один чоловік. Султан Сулейман занадто дріб'язковий в управлінні. Вирішує все сам, нікому не вірить, тому щодня вигадуються нові й нові закони, щоб зв'язати всім руки, щоб ніхто ні ворухнувся, ні писнув. Мустафа не знав, яким султаном буде він. Знав тільки, що Сулейман — не такий, як треба, і невтомно повторював це, а слухачів йому ніколи не бракувало. Сам Ібрагім, який дійшов навіть до того, що нехтував Сулейманом, підпав під чари Мустафи і з останнього свого походу слав шах-заде в Манісу листи з запевненнями у відданості, так ніби той уже був султаном. Чи стали відомі ті листи Сулейманові, чи перехопили його улаки відповіді Мустафи, які він посилав Ібрагімові в Халеб і Багдад,— ніхто ніколи про те не довідався, все вмерло разом з Ібрагімом, а султанського сина не зачеплено було навіть підозрою.
Не відбилася на становищі Мустафи й неждана смерть валіде Хафси, смерть, про яку з таким сумом писав йому тоді великий муфтій Кемаль-паша-заде:
"Суть цього ходу мови — обпалююча душу, переповнена печаллю подія з її величністю, Високою Колискою, великою господинею валіде, хай вспокоїть аллах її душу і розсипле по царству небесному її милостиню, бо ж вона, розпрощавшись із земною обителлю, вспокоїлася в місці перебування божественного милосердя і притулку господнього благовоління. Преславне єстество її сотворене було для вищої благосклонності й турботливості до всіх створінь людських. Якщо хтось виносив ногу несправедливості за межі свого килима, тому вона сковувала ноги насильства ланцюгом покарання, кожного, хто шанував її, вона саджала на подушку почесті й поваги".