Та коли тобі дана небачена сила, коли володієш половиною світу, мимоволі виникає спокуса стати на змагання з землею, охопити її всю, подолати, підкорити. Не людей на ній, бо вони безсило падають під ударами меча, як скошена косою трава, а саму землю! Німу, непорушну, могутню! Поєдинок сам на сам, помічників бути не може, все слугує тільки допоміжним знаряддям, все, що заважає цьому божевільному намірові, прибирається безжально й просто, як здмухуються з столу крихти хліба.
Понад сто тисяч війська, триста гармат, сотні галер по Дунаю, безконечні обози, отари баранів на заріз, верблюди, коні, мули, віслюки — все це темними хмарами, у потоках безугавного дощу сунуло знов до зелених придунайських рівнин, щоб убити на них усе живе, потоптати, сплюндрувати, понищити. Вирубували цілі ліси для вогнищ, випивали ріки води, з'їдали скирти м'яса й хліба, лишили по собі гори нечистот; орди пацючні, хмари стерв'ятників супроводжували війська на всіх їхніх дорогах, мор ішов слідом невідступне, як доля. Терзали нападників відважні гірські ускоки — болгари, серби, волохи. Не лякалися нічого, їхня земля, їхнє небо, Їхні гори! Підкрадалися до самого ворога, хапали полонених, убивали тих, хто пробував опиратися, грабували обози. Не помагало ніщо: ні яничари, яких послано вперед для забезпечення від нападів, ні жахливі кари. В Родопах зловлено п'ятьох болгарських ускоків, двох повішено, трьох набито на палі, коло Крушеваца повішено впійманих сербів, чотирьох посаджено на палі, ще шістьох набито на паді під горою Авала, вже перед самим Белградом. Дощ лив безугавно сорок днів і сорок ночей. Верблюди гибіли від вологості. Воли з гарматами загрузали в багнюці. На ріках позносило всі мости. Коли в Белграді султан влаштував огляд війська, виявилося, що багато спахіїв прийшло без належного обладунку і без харчів. У них відібрано земельні наділи, багатьох скарано смертю. Безжально карали смертю купців, які йшли за військом і, порушуючи встановлені султаном ціни на продовольство, лупили з воїнів ціни вищі. Султан, як завжди в походах, поволі наливався холодною люттю, що росла в ньому, як води в Дунаї й Саві, він ждав її нетерпляче, стежив, як призбирується у ньому, накопичується, заливає усе його єство. Лють була несвідомим виправданням перед самим собою. Нападала щоразу, коли починав нову війну. Так було під Белградом, під Родосом, так мало бути й тепер. Його наближені вважали, що султан лютиться на поганих виконавців його наказів, на військові невдачі й поразки, насправді ж було зовсім інше, але про це не дано було знати нікому, та й сам Сулейман ніколи б не зізнався перед самим собою про справжню причину його немилосердного настрою.
Виправдання. Навіть простий, найпідліший чоловік повинен виправдовуватися за кожний свій учинок перед людьми й перед богом, а що ж тоді казати про можновладців, які вершать долі держав, а то й цілого світу! Для кожного свого походу Сулейман, власне, мав по кілька виправдань. Перед самим собою, перед своїм військом і, нарешті, перед усім світом.
Найлегше було з військом. Саме з власним військом, а не з народом, бо про народ ніколи не говорив і не думав, власне, й не мав так званого народу, а мав тільки підлеглих, серед яких були воїни та ще оборонці віри й шаріату — імами й улеми. Саме до них звертався перед кожним новим походом, вдаючись до виправдань найпростіших: іде захищати віру, сповнюючи заповіти своїх предків.
Для широкого світу було щось інше, хоч теж щоразу те саме:
покарання неслухняних. Белград мав бути покараним за те, що виявив непослух переможцям Косовської битви, порушив вірність османському мечу й перекинувся під оруду угорського короля. Родоські рицарі мали бути покарані за розбійництво на морі. Нарешті, Угорщина винна була перед Високою Портою за готування хрестового походу проти ісламського світу. Той похід задуманий ще папою Левом Десятим, коли султаном був Селім Грізний. Папа розіслав легатів по всій Європі, по всіх державах на площах і в церквах виставляли замкнені на три замки карнавки для пожертвувань на священну війну, шили хоругви, з одного боку яких зображувано папу й короля, а з другого — турків та інших злобних язичників, у Римі правили молебні за успіх хрестового походу, сам папа роздавав милостиню і ходив босий з непокритою головою до церкви Святих апостолів. На Лютеранському соборі читано лист імператора Максіміліана, який висловлював бажання відновити імперію Константина й визволити Грецію від варварів-турків. "Ми охоче вжили б своєї влади, не пошкодували б навіть власної особи для цього заходу, коли б інші глави християнства прийшли нам на поміч". Але на словах виступаючи проти турків, Максіміліан насправді вів безперервні війни проти християнських володарів. Тому ніхто не міг виставити для проголошеного напою хрестового походу жодного воїна, бо воїни були потрібні кожному монархові для захисту та збільшення власних володінь. Не могла об'єднати роз'єднану Європу навіть загроза з боку обагреного кров'ю власного батька й усього свого сімейства жорстокого султана Селіма, який, щойно ставши на престол, пообіцяв своїм яничарам завоювання всього світу. Королі й князі мовби прислухалися не до відчаєних закликів римського первосвященика, а до глузливого постулату єретика Лютера про те, що воювати проти турків означає противитись богу, котрий вживає їх як лозу для покарання нас за наші гріхи. Тільки угорський король Уласло II, над володіннями якого нависала страшна турецька сила, мерщій зібрав хрестоносне ополчення з селян і немаєтних дворян на Ракоському полі під Пештом, але не мав для нього ні зброї, ні воєвод.
Коси, вила, дубці, ланцюги — єдина зброя селян. Із таким обладунком, покинуті всім світом, мали виступати проти страшної османської сили тоді, як магнати і єпископи, поховавшись у своїх володіннях, спокійно спостерігатимуть за їхньою безславною загибеллю. Зібрані докупи, відчувши силу, перейнявшись гнівом проти можних, ополченці обрали своїм ватажком дрібного дворянина Юрая Секельї і, проголосивши його селянським королем під іменем Дьєрдя Дожі, пішли громити поміщиків. Повстання прокотилося від Дунаю до Тиси, тільки під Темешваром семигородський воєвода Янош Запойяї, виступивши проти селян із справжнім військом, розбив їх. Дьєрдь Дожа, поранений, потрапив у полон до Запойяї і зазнав страшної кари. За велінням Запойяї кати рвали тіло Дьєрдя розпеченими кліщами, тоді посадовили на розпечений залізний трон, надягнувши йому на голову розпечену залізну корону, після чого четвертували. Повстанців вішали на грушах цілими гірляндами, і переможці справляли під тими деревами смерті бучні бенкети. Єпископ благословив усе це, король схвалив дії Яноша Запойяї, дворянське зібрання у Пешті на вічні часи закріпило селян за землями їхніх володарів, відплативши вічним рабством тим, хто виявив готовність захищати свою землю і цілу Європу від рабства османського.