складати її на спільну купу, щоб, загубившись у загальному потоці, мати змогу розправитися з тисячорічним чудовиськом — вільним життям.
Тут, здається, є певне протиріччя, бо людство, як відомо, відчуло полегкість, звільнившись від кріпацтва. Так. Досить довго ми жили в неволі. Але колишній лад був тяжкий тільки тому, що кріпаки не мали змоги боротися за власний добробут. Однак, з іншого боку, за тих часів кріпак мав спокій і відпочинок. Йому не доводилось турбуватися самому про себе. Якщо він умирав з голоду, за це відповідав інший. А його справою було вмерти з голоду, коли про нього переставали турбуватися. В наші ж дні людина прагне такої незалежності, яка забезпечувала б їй прожитковий мінімум, але разом з тим давала б змогу просуватися вперед відповідно до своїх здібностей.
Несила терпіти нинішнє життя, безробіття. Маса ніяк не впливає ні на ідею підприємництва, ні на втілення цієї ідеї. Ось і виходить, що людина, з одного боку, викинута в буття, як вільний індивід, а з іншого — полишена сама на себе. Як же їй боротися з нічим?.. Чого варта її свобода, якщо капітал зовсім не зобов'язаний давати їй роботу? Мій друг Петер Кіш Ковач — найвільніша людина в усьому білому світі. Йому залишилося всього-на-всього розрахуватися з податками, відсотками, штрафами, одне слово, з усім, що здатен вигадати канцелярський мозок, аби знищити людину... Та ще треба виплатити вартість одягу та харчування для своєї сім'ї, і тоді він — вільний. Тоді йому буде дозволено продати вирощену власними руками пшеницю по ціні, яку десь встановили невідомі йому сили, тобто продати продукт власної праці за суму, що не складає й десятої частки його заборгованості... Яка ж то в бісового батька свобода?.. Що робити з тією свободою на хуторі? Людина має право написати листа і послати його. Але для цього треба пішки йти на пошту шістнадцять кілометрів. Має' право одержати й відповідь. Коли прийде відповідь, лист виставлять у вікні пошти. Якщо адресат не з'явиться по нього вчасно, тобто протягом двох тижнів, лист відішлють назад. Має людина право й на оренду муніципальної землі по аукціону. Що, що? В неї є змога запропонувати вдвічі більшу суму, ніж назвав її кум, який теж бере участь у торгах? О, тоді муніципалітет вважатиме її такою ж вільною, як і сам Ротшільд,
Проте якщо людина не скористається своїм правом виплатити в точно вказаний строк підвищену орендну плату— тоді їй лихо! Значить, вона вчинила злочин, за який мусить бути покарана.
Пішта неохоче перепинив Мартіні:
— Нині життєвий рівень народу набагато вищий, ніж сто років тому. ~: ^
— Це триватиме недовго і не тільки в народу, але і в нас Ми, як то кажуть, стрімголов котимося назад до злиднів. Коли в столиці всю зиму щодня видають безкоштовні обіди п'ятдесяти-шістдесяти тисячам голодних, коли у найменшому селі повно безробітних і навіть наймогутніший капіталіст упадає в розпач, бо не одержує ніякого прибутку,— то це означає, що ми перебуваємо на останньому етапі падіння. Ми котимося назад, до рівня Балкан, до рівня Сходу. Я не кажу, що немає нижчого рівня, ніж наш. Бачив я в інших країнах і постоли, і юрби людей, що тинялися без діла... Але й ми йдемо тим самим шляхом. Наші бідняки розповсюджують найстрашнішу пошесть — злидні.
XIX
Пішта йшов додому, —і в голові в нього гуло. Такі питання годі збагнути одній голові. Про них можна говорити хоч до кінця світу, але ради тут не знайдеш, бо навіть найкращі ідеї немає змоги випробувати на ділі. Адже люди живуть на землі за такими простими схемами, той чи інший державний устрій існує так давно, що немає чого сподіватися хоч на якісь зміни.
До того ж, усі страшенно бояться наслідків. Якийсь політик-опозиціонер ще принаймні може висловитися, а ось чиновник мусить мовчати.
Пішті вже не хотілося про це й думати. Останнім часом життя його переповнене подіями. Взяти хоч би сьогоднішній день. Стільки вражень, що годі їм дати лад, не те що якось осмислити.
— Ти ба! Ви ще не вечеряли? — спитав він, увійшовши до кімнати.
— Хто ж вечеряє без хазяїна! — відповіла Ліна трохи різкувато й додала: — Це ти так забарився, розмовляючи з бургомістром?
— Та ні, його там і не було. Я з доктором Мартіні сперечався. Адже з опозицією доводиться вести постійну боротьбу.
— Де? За кухлем пива?
— Не було ніякого пива,— сказав Пішта і поцілував Ліну.— Випив тільки фреч 1. За сорок філерів.
Він сів вечеряти. Над столом висіла велика люстра, але світила тільки одна лампочка, і то нижня. Глянувши на люстру, Пішта всміхнувся. Десять років уже минуло, як він задешево купив її на ламповому заводі. Щоразу, дивлячись на люстру, він радів із того, що вона обійшлася їм майже задурно. А зараз згадав, які чудові люстри на віллі Фері. Які розкішні!..
Вечеря йому не смакувала. Галушки перестояли в духовці і зморщилися, а картопля була недосмажена. Однак Пішті не хотілося заводити про це мову.
Коли повечеряли, він сказав хлопцям:
— Ну,,яітки, ваш тато купив будинок.
Ліна докірливо глянула на нього. Але сини зустріли батькове повідомлення гучним, радісним "ура".
Натуральне вино з газованою водою.
— Будинок!.. Татко купив будинок!.. Татко купив будинок!..
— Де, татку, де він, той будинок? — спитав Берці.— Певне, в районі вілл?
Пішта всміхнувся і глянув на сина. В манерах і поведінці хлопця вчувалося щось аристократичне. До того ж, він був гарний і вмів, коли треба, з гідністю поводитися.
Пішта не відповів на запитання Берці й тільки усміхався. Але ця усмішка виказувала — син угадав правильно.
Берці підбіг до батька й палко його поцілував.
— А це що таке?! — вигукнула Ліна, і хлопець неохоче повернувся на місце.
— Годі, про все дізнаєтесь, як прийде час,— тихо сказав Пішта.
Радість хлопців була така бурхлива, що Ліна звеліла їм негайно йти до своєї кімнати, кінчати уроки й лягати слати. О десятій годині вони повинні вже лежати в ліжках...
Трохи згодом вийшла й вона.
Пішта закурив сигару й замислився, точніше, замріявся. Він думав про майбутнє. Воно уявлялось йому прекрасним. Тішив себе думкою, що на нього й на його сім'ю чекає, щастя.
— Невже ти не хочеш, щоб я розповів тобі про велику подію? — спитав він Ліну, коли та повернулася до вітальні.