Дорогою він зайшов на пошту. Старовинне, тісне, темне приміщення. Пішті здалося, що воно давить на нього, наче символ старої Угорщини... Така стара будівля...
(Мабуть, єдина на всю країну лишилася. І саме тут, у Жа-ратноку... Та й чи дуже вона потрібна? Хто тут пише листи?.. Він підійшов до високого письмового стола, брудного, заляпаного чорнилом, і довго вибирав перо серед купи поламаних. Написав коротко "Висилаю тобі десять пенге, щоб ти розплатився за каву. Я страшенно вражений твоїм листом, але не знаю, як тобі допомогти. Згодом поміркую про твої справи. Цілую".
Пішта перечитав написане. Якось по-дурному вийшло, непереконливо. Проте нічого розумнішого зараз не вигадаєш....
Він опустив свій лист у поштову скриньку, а братів порвав на дрібні клаптики й викинув у кошик на сміття.
Потім насунув на чоло капелюха — не хотів, щоб його впізнали. Сам із себе дивувався. Адже зробив добру, благородну справу, а поводиться, мов той .злодій.
"Мушу їм допомогти,— думав він.— Але треба знайти якийсь зручний спосіб. Я тепер наче той буксир, до якого причепили багато барж. Тягтиму, доки стане сили. Але треба будь-що дотягти їх до гавані...
XVIII
В казино було майже безлюдно, — Хто тут є?
Єгер, одягнутий в зелену куртку з зеленими лацканами, що були прикрашені срібними дубовими листочками, зустрів Пішту з такою покірною шанобливістю, яка анітрохи не личила його мисливському мундирові. Пішта не любив цієї принизливої запобігливості, бо вона не свідчила про звичку робити свою справу швидко, вчасно й ретельно. То була покірність людини зі зламаною волею, вихованої в рабстві. Цей чоловік схожий на відданого, але підступного собаку, що махав хвостом і чекав наказу хазяїна.
— Доктор Мартіні тут... благородні пани грають у карти.
Далі Пішта не став слухати. Доктор Мартіні — най-горластіший ватажок опозиції. Вагаючись, він увійшов у кімнату для картярів.
— О, вітаємо пана обер-прокурора! Ну, тепер ти можеш бути вільний! — вигукнув Мартіні й відпустив одного зі своїх партнерів.
А тоді тоном, що майже нагадував наказ, запросив Пішту сісти. Грали в ремі. Це була єдина гра в карти, в якій Пішта почував себе досить сильним. Удома ніхто не наважувався з ним грати, особливо Ліна, бо в грі він був нещадний і ніколи не міг примиритися з програшем.
Пішта. заходився вправно тасувати колоду, ніби все життя тільки це й робив.
Першу партію він програв, другу виграв, з третьої вийшов непогано, четверту знову виграв. Зрештою, гру з семи турів виграв він і одержав три пенге та двадцять філерів.
— Ну, може ще зіграємо?
Пішта хотів був уже піти, тому що гра тривала понад сорок п'ять хвилин, а було вже пів на восьму. Але його майже силоміць усадовили на місце й примусили грати далі.
— Нова масть,— сказав Мартіні.— Доведеться знову тягти... А як там з великою позикою? — спитав він трохи згодом і кинув на стіл червового туза. ,
— Майбутнє покаже,— відповів Пішта й теж кинув карту.
— Отже, справу заморожено? — промовив Мартіні таким тоном, ніби запитання під час гри в карти не мають ніякого значення.— Кредити видаються тільки для рентабельних капіталовкладень,— додав він згодом.
— Авжеж.
— Я так і знав. Будівництво каналізаційної мережі — нерентабельне, ремонт шкіл — теж нерентабельний.
Ніщо, крім ATT, не даватиме прибутків. І назву ж гарну придумали: АТТ!.. Автомобільне торговельне товариство... вибачте, транспортне. Автотранспортне товариство!.. А коли розпочнеться будівництво жаратноцького АТТ?
Пішта тільки мовчки посміхався.
— Бо якщо розпочнеться це будівництво, сподіваюсь, для нього знайдеться навіть міжнародний кредит... Надійде він вчасно, і тоді нам ніколи не позбутися боргів. Крім того, чув я, що зі свинарською фермою справи зовсім кепські.
— Як мало тут відвідувачів,— сказав Пішта, намагаю-чить звернути розмову на інше.
— Відтоді, як Макроці забрався звідси геть разом зі своєю компанією, повітря стало чистіше... Але що ж то буде, коли тепер новий обер-прокурор приходитиме сюди, щоб обігрувати нас?.. Лихо буде... Бо власті й так готові зняти з нас останню сорочку.
— Власті, кажете? Здається мені, що власті — це навіки законтрактований козел відпущення в громадському житті.
.Мартіні зразу вхопився за ці слова. Тепер, мовляв, можна і побалакати.
— Всі справи вирішує той, кому належить світ. А хто це? Капітал? Робітники? Держава? В наш час цілком зрозуміло, що держава стоїть над людиною. Держава тепер перебуває в тому винятковому становищі, яке колись займала олігархія. Людина дивиться на державу, як на містичну владу, на самоціль. Головне тут не життя людей, а розквіт держави! Вона пожирає своїх дітей! Це справжній Кронос. Кажуть, що ми живемо в державі. Ні! Держава живе за наш рахунок!
— Це трохи схоже на шлюб. Доки в цьому питанні не придумали якогось кращого інституту, треба задовольнитися наявним.
— Проблему шлюбу обговоримо згодом, а поки що зупинимося на державі. Було б величезною помилкою вважати, що людина народилася на світ для незалежності. Адже маси завжди прагнуть незалежності. Я не індивідуаліст, а представник широких мас бідноти, проте зовсім не прихильник ще більшої свободи особи, бо мої індивіди, мешканці хуторів, і самі не відають, до чого вдатися, зі своєю славнозвісною індивідуальністю в тому непролазному багні серед степу. І справді, навіщо їм та свобода, коли їм по шість місяців на рік доводиться сидіти на хуторі, бо вилізти звідти неможливо! Я маю на увазі отих півтора мільйона угорців, які з вашою свободою особи заживо поховані на хуторах. Я бачу перед собою людей, що обробляють п'ять мільйонів хольдів землі, народ, якому непотрібна незалежність, бо він не знає, що з нею робити. Народ номінально незалежний. Але ця свобода особи є по суті свобода приречених на смерть і кинутих у тюрми людей. Бо кожний хутір — це тюрма. Міські власті ізолювали хуторян від навколишнього світу й показуються їм лише тоді, коли потрібні рекрути та коли збирають податок із землі. О! Вони спритні, коли йдеться про бариші. Але принести з собою щось на той хутір — зась! Нема там ні шляхів, ні захисту, ні освіти, ні розваг!
Проте я не збираюся зараз порушувати хутірське питання. Про це можна було б говорити без упину. Мені хочеться підняти глибшу, вагомішу проблему, а саме: бажає людина жити в суспільстві, основою якого є вільна конкуренція, чи ні? І виявляється, що не бажає. Свобода особи потрібна тільки окремим винятковим індивідам. Маса плаче й благає, щоб з неї зняли страшний тягар вільної конкуренції, який неможливо витримати... Для того, щоб окрема особа здатна була впоратися з відповідальністю, яку покладає на неї свобода, вона змушена об'єднуватися з іншими особами-, створювати спілки. Людина змушена продавати свою особисту свободу,