Ліна сіла, й, схрестивши руки на грудях, приготувалася слухати. Однак брови її були суворо насуплені. Вона не полагіднішала навіть після того, яц Цішта кілька разів підряд розповів історію купівлі будинку. Проте, здавалося, Ліна вже з усім примирилась.
— Що пишуть родичі? — спитала вона несподівано.
— Які родичі?
— Я бачила, як ти потай забрав лист.
— А-а-а!.. Одне й те саме — просять, просять і просять... Найлегше просити. Диво дивне — адже вони такі самі Коп'яші, як і я. Але я ніколи не звертався по допомогу до жодного з них. Бачиш, які вони! Тільки-но мені поталанило і я пішов угору — вони мов тут і вродилися. Всі прагнуть мати з мене користь...
— Покажи лист.
— Його вже немає в мене.
— Де ж він?
— В ящику для сміття. Я розірвав його на дрібні клаптики і викинув.
Ліна промовчала. Вона вже обнишпорила корзину для паперів, але нічого не знайшла, і тому вирішила не допитуватися далі. Якщо трапилося якесь лихо, вона однаково рано чи пізно дізнається.
— Пан Меньхерт написав?
— Ні, від Альберта.
— О, то теж хороша фірма!
І чому ці йолопи надсилають йому листи не на службу, а додому? Яка дурниця! Вже хоч би на це розуму вистачило... Пішту пойняв гнів, але за мить йому стало ніяково. Це ж його рідні брати!..
З обережності він не сказав Ліні ні про десять пенге, ні про виграш у карти.
— Не знаю тільки, як усе це собі уявляє дядечко Кардич — адже в недалекому майбутньому доведеться платити певну суму. До речі, мені здається, що той будинок — власність Кредитного банку. Він став його власністю, бо Фері це міг розрахуватися з боргами. Певно, ціну на будинок установлено відповідно до суми, в яку він обійшовся банку... Та годі про це; незабаром усе з'ясується.
Ліна сумно мовчала. А Пішта чимдалі ясніше відчував, що розповідь його стає пустою балаканиною, фальшивою й нещирою. Почуття радості й захвату раптом зникло.
Ліна не дивилася на нього; в її поведінці відчувалася втома і якась надломленість.
— Ну, хоч щось скажи!—тихо мовив Пішта.
Ліна підвела голову. Очі її були напівзаплющені. Вона сиділа, мов скам'яніла, нахилившись уперед усім тілом; обличчя скидалося на образ діви Марії.
— Я не розуміюся на цьому,— сказала вона після довгої паузи.— Може, ти й маєш рацію. Та все ж таки обміркуй цю справу як слід. Я не беру в ній участі, отже й відповідальності не хочу ділити. Та й узагалі... Гляди, Пішто, аби не вийшло так, що в майбутньому все звалиться на мої плечі.
— Облиш це! Що може звалитися на твої плечі? Ліна ледь помітно смикнула головою, ніби проганяючи
якесь гнітюче почуття.
— Ти, Пішто, завжди наробиш такого, що згодом і розплутати годі. Ти ж повинен розуміти, що означає для жінки отак ураз розпрощатися з життям, до якого вона звикла! Твоя затія з будинком зводить нанівець усе, що я за всі ці роки зробила для сім'ї, для дому. Я вже звикла-ся з думкою, що мій чоловік має порівняно невеликий заробіток, який він мені віддає до останнього філера. На цей мізерний заробіток я вела хатнє господарство — і вела його так, щоб не відчувалось нестатків. Моїм обов'язком було доглядати чоловіка, виховувати дітей, та й про себе дбати так, щоб ти не соромився з'явитися зі мною в пристойному товаристві. Пішто, це було нелегко... І ось на тебе впало якесь ніби незбагненне щастя..-. А може, й нещастя... Це вибило тебе з колії. Ясно одне: товариство, куди ти тепер потрапив, анітрохи не схоже на колишнє, в якому ти перебував досі. Там зовсім інші звичаї, інший тон — одне слово, все-все інше. Щоб витримати в тому товаристві конкуренцію, потрібні гроші,-великі гроші. А мені ось уже шістнадцять років ніколи прочитати книжки; навіть газет я не читаю, за модою не стежу, гадки не маю, про що базікають вільні від роботи жінки.
А оці недавні запросини до Кардича... Весь вечір я була в напруженні, бо пильнувала кожен свій крок, кожен погляд. Я робила розумну міну, аби тільки не було видно, що я — жінка не їхнього кола. Навіщо ти примушуєш мене входити в цей чужий для мене світ?! Чому тебе не влаштовує природний хід подій? Адже якщо все залишиться так, як було, або якщо наші справи підуть трх>хи краще... то ми зможемо, колись наскладати грошей й купити будиночок, який відповідатиме нашим потребам. Зверни увагу на наших знайомих. З ким ми досі приятелювали? Це сім'ї викладачів гімназії, лікарів, інженерів. Невже тепер доведеться порвати з ними? І невже ми відразу перетворимося на пихатих панів, коли проникнемо у вище коло?.. Пішто, ти розумний чоловік! Невже ти не замислювався над тим, що з цього вийде?' Хіба можна людину в одну мить витягти зі старої шкури й надіти на неї нову? Ну, нехай шкуру ще так-сяк можна змінити — а душу? Мені йти в шестикімнатну віллу? Гадаєш, я не знаю, хто такі оці Боронкаї? Вони завжди і скрізь були першими. їхній шуряк — віце-губернатор. Ось і останнім разом пані Боронкаї сиділа в губернаторській ложі разом з пані губернаторшею. Мабуть,^ти вважаєш, що панні губернаторша і мене запрошуватиме до тієї ложі? Ну, хай навіть запросить. Але що в мене спільного з цією вишуканою аристократкою, яка ніколи в житті не знала, що таке праця, і НІКОЛИ не лічила грошей? Вона завжди мала грошей стільки, що могла тринькати їх скільки' хотіла, пускати їх на вітер. А я так не вмію. Та й де мені було цього навчитися?! І тепер я мушу перебиратися на віллу Боронкаї... Для мега це буде не життя, а мука. Доведеться власними руками виполювати сад! Чи, може, ти наймеш садівника, який був би заразом і воротарем? І куховарку наймеш, щоб готувала розкішні вечері? Ще й покоївку на додачу? А може, і лакея? Ні, Пішто, я не зможу так жити! Оте твоє колишнє студентське вбрання я любила й цінувала так, ніби в ньому втілилося твоє життя, те справді гідне поваги й шани життя, яким ти жив раніше. Костюм, який тепер на тобі, колись дуже важко було купити. Ти ж сам розповідав мені про це. Так, так — я пам'ятаю кожне твоє слово! Ти за костюм виплачував борг протягом восьми чи навіть дев'яти місяців. Для мене цей костюм був символом твоєї чесності. Оце і є справжня дворянська грамота, свідоцтво про благородність душі... Невже ти так легко можеш збочити з цього шляху?..