Пішта неквапно простував вулицею. Хтось привітався до нього. Він увічливо відповів, хоч і не впізнав перехожого. Потім знову замислився. Думав тільки про одне: він — обер-прокурор, новий обер-прокурор...
Пішта вийшов на широку алею. Тут, серед лісу, стояли великі вілли; поміж них він упізнав ту, яка належала Белатіні.
Стишивши ходу, він уважно оглянув віллу й мимоволі усміхнувся. Як жити в такому величезному будинку? Ліні було б важко самій наводити в ньому лад. Адже вона завжди власноручно прибирала їхню квартиру...
Чому Ліна гадає, що йдеться про віллу Белатіні? Хіба вона не знає, що це не вілла, а справжній замок? І вона уявляє себе в ролі господині такого будинку?
Раптом Пішта зупинився, мовби ноги вросли у землю.
Попереду йшла жінка. Висока, струнка, надзвичайно, елегантна, у світлому костюмі. Без парасолі. На голові капелюшок а ля вікінг, теж світлого кольору.,. Витон-чено-проста й витончено-показна водночас.
Магдалена Сенткалнаї! Пішті забило дихання. Йому схотілося втекти — помчати у безвість. Але за мить він злякався, що Магдалена зараз пройде, зникне з його очей. І він подався слідом за нею.
Магдалена рухалася не швидко й не повільно. Щось незвичайне було в тому, як вона йшла. Якась самітність, якась журба витали над нею. Пішта це відчував. Магдалена тримала голову прямо, її кроки були пружні, однак у ході помітна скутість. Руки знесилено повисли. Можливо, через це...
Пішта не міг відвести від неї очей.
Слід би її наздогнати... Привітатися... Чи впізнає вона його? Серце калатало, здавалося, десь аж у горлі...
Ох, ця доля! Навіщо вона його мучить? Чому саме зараз вона зіткнула його з цією жінкою?..
Пішта йшов, як автомат, .потерпаючи при думці, що може втратити Магдалену... Власне, як це втратити?.. Адже ось вона, попереду. Хіба вона привид, щоб зникнути?
Магдалена ритмічно ступала у своїх маленьких черевичках, крок її був твердий і рівний.
Чому вона сама?.. Хоче бути наодинці? Чи просто повертається пішки з міста? Або була в гостях у когось недалечко?
Де Фері Боронкаї? Невже правда, що вони не кохають одне одного? Пішта не раз чув про це. Як могло статися, щоб таку жінку та не кохав її чоловік?.. А їй теж було б до нього байдуже... Навіщо ж тоді жити разом?..
Однак ці думки плуталися в голові. Коли він бодай трохи наближався до Магдалени, його кидало в жар, а коли відставав, то тремтів від жаху. Чому вона так діє на нього? Чи зустрінуться вони коли-небудь?.. А якщо зустрінуться?..
Магдалена зупинилась біля воріт однієї з вілл і подзвонила.
Пішта не відразу це помітив і розгубився. Якщо він піде далі, то промине Магдалену. Що тоді буде? А якщо зупиниться — приверне до себе її увагу...
Він рушив. Ще три кроки... О, вже відчиняють ворота!.. Проте Магдалена дивиться на нього. Знетямлений, він вітається, піднявши капелюх. Магдалена не відводить погляду. Упізнала? Вона кивнула головою, усміхнулася й зникла за воротами.
Пішта глянув їй услід і пішов далі. Встиг побачити густо заросле деревами подвір'я, частину саду, доріжки, посилані блискучою жовтою рінню. Магдалена пройшла подвір'ям, проминула скляну галерею й піднялася по сходах.
Нічого не скажеш — велика вілла.
Пройшовши трохи далі, Пішта зупинився й знову подивився на будинок.
Який гарний! Такі вілли він бачив тільки в журналах, які переглядав у кав'ярні "Золотий фазан"...
Діставшись до лісу, Пішта повернув назад. Він перейшов на другий бік вулиці і ще раз уважно оглянув віллу. Аж раптом злякався, що Магдалена може визирнути у вікно, і пришвидшив ходу.
Так, це зовсім інший світ, аніж той, у якому він живе. Невже в ньому можлива зустріч з Магдаленою?
Ні, цей світ необхідно взяти штурмом, атакою! В нього конче треба вдертися...
ХНІ
Пішта простував вулицею, не підводячи очей, Зненацька хтось привітався з ним.
*— Вибачте, пане обер-прокурор,— підійшов до нього худорлявий пан.— Сподіваюсь, ви не образитесь, що я перервав ваші роздуми? Але, побачивши вас, пане обер-прокурор, я так зрадів, що не міг стримати бажання відновити наше старе знайомство... Ви не пам'ятаєте мене? Колись ми ходили в одну школу. Так, так, сім років. Я був на клас молодший. Тому я краще знав пана обер-прокурора, ніж пан обер-прокурор мене...
— Авжеж, авжеж, пригадую, тільки як ваше прізвище?
— Я Холлакі, отой маленький Яні Холлакі. Ми з вами кілька разів бавилися разом у шкільному садку. В ту пору футбол ще не мав великої популярності, ми просто бігали наввипередки... Яким чудовим було шкільне життя за мирних часів! О, пане обер-прокурор, то був милий і добрий світ. Золотий світ!..
Маленький Яні Холлакі мав дуже неприємний голос. Яка недоречна зустріч! І надало ж цьому Холлакі впізнати його!.. Проте дітися було нікуди, і Пішта до самісінького Ринкового майдану мусив слухати базікання маленького Яні Холлакі. Той розповідав про своє життя — від шкільних років аж по сьогодні. Розповідав і про свої невдачі, бо, як не дивно, вони завжди переслідуй вали його. Можливо, саме через голос?.. Пішту так дратував цей монотонний і водночас різкий, каркаючий голос, що йому незабаром закортіло затопити маленькому Холлакі в пику, аби той замовк. Пішта простяг йому руку на прощання саме тієї миті, коли Холлакі звернувся до нього з проханням... про незначну протекцію...
Бідолаха так і залишився стояти, мов укопаний. Сумно дивився вслід обер-прокуророві, який швидко віддалявся, а потім завернув у двері казино, куди маленький Холлакі — його шкільний товариш,— напевно, не мав входу. Пішта уявив собі, що зараз думає про нього Яні, і навіть відчув якусь зловтіху. В особі Яні Холлакі він ураз зненавидів усіх своїх шкільних приятелів.
Пішта піднявся по сходах. Швейцар у гардеробі квапливо взяв у нього пальто. На швейцарові була новенька мисливська куртка із срібними дубовими галузками на комірці.
— Вельмишановний добродію,— мовив швейцар до Пішти,— якщо у вас коли-небудь знайдеться трохи часу...
— Ну, що таке, Яніко? — неуважно спитав Пішта й пішов у залу.
Тільки через хвилину він збагнув, що то не Яні Хол-лакі, й засміявся. Ясна річ — швейцар теж хотів просити протекції...
Пішта ще не був у казино відтоді, як його обрали обер-прокурором. Він глянув на присутніх — усі ті, що й завжди. В кожному казино є завсідники: вони завжди приходять у певні години. Одні читають газети, інші грають у карти із своїми постійними партнерами, ще інші нічого не роблять — сидять, розвалившись, на червоних диванах. Вони могли б отак сидіти й у себе вдома, в затишній кімнаті, однак їхнім нервам потрібне саме задушливе повітря казино. Пішті ця простора зала, оздоблена високими дубовими панелями, не заміняла домівки. Він навідувався сюди дуже рідко.