— Сервус, Піштіко! — гукнув повний чоловік із широким веселим обличчям.— Як це ти потрапив сюди, куди й пташка не залітає?
Це був Балінт Манді — майор, з яким Пішта востаннє зустрічався на фронті. Вони теж училися в одній школі, тільки Манді — на клас старший, і тому, як слушно підмітив Яні Холлакі, Пішта знав майора краще, ніж той його.
— Гарний був урожай? — спитав Пішта, згадавши, що Балінт Манді — поміщик.
— Ха-ха-ха! — голосно зареготав той!—Друже мій, я давно вже не сію вівса! їсти його буду, чи що?.. Я вже не мужик, а пан. Із землею покінчено.
— Та невже? А чим же ти займаєшся?
— Діл стільки, що й світу не видно. Друже, я вирішую любовні справи нашої молоді! Бідолахи звертаються до мене зі своїм клопотом; при тому кожен гадає, що я ніколи ні з чим таким не стикався. Але ж я бачив і страшніші бурі. Jam vidi ventos alíenos l.
Я бачив чужі вітри (лат.).
У Балінта був красивий рот з міцними блискучими зубами. Коли він сміявся, обличчя його ставало дуже привабливим. Він мав славу великого ловеласа й страшенно цим пишався.
Балінт підхопив Пішту під руку й повів у дальній куток зали.
— Скандал із поцілунком залагоджений,— мовив він весело.
— Який скандал?
— Невже ти нічого не знаєш? Оце так! То скажу тобі: нинішня молодь не та, що ми були колись. Коли ми залицялись до дівчат, то почували себе щасливими, якщо наш ідеал дарував нам усмішку або ласкавий погляд. А нинішнім шалапутам не хочеться марнувати час на залицяння, їм це, бачите, нудно... Тож на одній вечірці трьом хлопцям закортіло цілуватися. Недовго думаючи, вони схопили якусь дівчину — двоє держали за руки, третій затис рот, щоб не пищала,— і розцілували її. Всі троє...
Балінт голосно зареготав. Хай там що, а дивитися на нього приємно. Втілення здоров'я й радості. Хоч скульптуру ліпи!..
— Але ж це жахливо!-—вигукнув Пішта,
. — Таки жахливо,— відповів, сміючись, Балінт.— Був великий скандал. Дівчина, звичайно, поскаржилася батькам, її батько, старий вояка і стопроцентний інвалід, страшенно роздув цю історію. Одне слово, був призначений суд честі, а мене запросили головувати. Ну й нагнав я страху на хлопців! Фундаментально допитав їх, а потім сказав: "Хлопці, справа стоїть так. Оскільки батько дівчини, який віддав усі силц вітчизні й став інвалідом, сам не може вимагати від вас сатисфакції, то це мусимо зробити ми, члени суду честі... Але ви ще гімназисти, тож нам нічого іншого не залишається, як записати цю справу в протокол. Коли ж ви здобудете право на дуель, ми надішлемо вам виклик. За умовою, записаною
5 Жігмонд Моріц
129
в протоколі,— ми будемо стрілятися з відстані двадцяти п'яти кроків. Після кожного пострілу — п'ять кроків уперед. Зрештою, ми стрілятимемось через носовичок... Адже нам нічого втрачати — життя таке коротке, що це вжене має значення. Та ви, певно, вважаєте, що кращим вінком життя є смерть на полі битви в ім'я честі жінки".— Ба-лінт знову голосно засміявся і повів далі:—Хлопці, звичайно, дуже злякалися і дуелі, і того, що про цю справу довідаються в гімназії. Адже тоді їхні батьки матимуть великі неприємності. Всі хлопці—з бідних сімей. Один— син генеральської вдови, другий теж сирота, а у третього батько якийсь пенсіонер. Через цей скандал їх можуть позбавити пільг по виплаті за право навчання, бо в гімназіях тепер не цяцькаються, як це бувало за наших часів. Дисципліна строга, наче в казармах... Отак, друже мій... Отак... Як бачиш, живемо весело...
Пішта слухав Балінта і не вірив власним вухам. Невже людина може займатися такими справами? Чудасія та й годі! І йому, Пішті, усміхається цей Балінт, живий уламок давнини...
Здоровий, сильний, кмітливий чоловік марнує життя на дурниці. Він вважає це за природне, більше того — в цій атмосфері він почуває себе як риба в воді. І такі люди задають тон, на них рівняються інші, маючи їх за божих обранців. Вони можуть дозволити собі все: насолоджуватися сонячними променями, свіжим повітрям, теплом. Вони весело й безтурботно сміються, байдужі до того, що мільйони інших людей працюють від світання до смерку, щоб заробити на шматок хліба. Трударі обливаються потом, умиваються слізьми. їхні обличчя поора* ні зморшками, спини згорблені, руки натруджені. А пестунчики долі тим часом солодко їдять і м'яко сплять, теревенять, плетуть плітки, залицяються до жінок...
Минулого літа Пішта був на грязях, лікував придбаний в полоні ревматизм. Він придивлявся до публіки — хотів краще зрозуміти, що то таке — вище товариство.
На озері, в якому купалися курортники, було одне дуже глибоке місце. Глибина там сягала двадцяти п'яти— тридцяти метрів. "Висока" публіка окупувала саме його. Ніхто інший не смів туди потикатися. Ця заборона не була зафіксована ні в яких правилах, юднак так склалося само собою й увійшло у звичку. Всі представники тієї публіки — добрі плавці, вправні вершники, спритні спортсмени. Але проста трудова людина не може наслідувати їхній приклад, вона мусить відмовляти собі в тих розвагах, які зміцнюють тіло і дух, бо в неї немає для них ні часу, ні коштів. їй залишається тільки здалека дивитись, як, сильно змахуючи веслами, сини та доньки панів пливуть на човнах... Або як гойдаються на гойдалках... Або як сидять на знаменитій "лавці пліток", що є обов'язковим атрибутом кожного "високого" курорту...
Коли людина, яка не належить до цього кола, випадково опиниться в ньому, то незабаром відчує себе зайвою; хто не належить до вищого товариства, той не повинен знати його приватні, інтимні справи.
За якими ж ознаками представники тієї публіки впізнають одне одного? Адже на курорт приїздять хворі. Це не сімейний пікнік, не збори приятелів, які заздалегідь домовились зустрітися. Однак стороннім здається, що ці люди — члени однієї родини, що вони все життя виховувались разом і об'єднані спільними спогадами.
Власне, так воно і є. Цей прошарок єдиний і однорідний. І в кожному, хто зв'язаний з ним становими нитками, відразу впізнають свого. Він уже з ними нерозлийвода. Людина, яка не належить до них, і протягом десяти років не зробить собі такої кар'єри, як з перших же хвилин той, що є представником цього прошарку в будь-якому куточку країни.