Коли ти хочеш узяти владу в свої руки, тобі для цього потрібні союзники. Хто ж твій союзник? З ким ти можеш сісти і обговорити свої плани? З людьми, що з ними досі приятелював? Жоден не гідний .навіть спогаду...
Раптом вій згадав про свого меншого брата Меньхерт та. Оцей, либонь, підходить.
Треба якось викликати його сюди. Немає в нього ближчих друзів, ніж Альберт і Меньхерт. Надто Мень-херт. Вони розуміють один одного з півслова. Завжди радо зустрічаються, ведуть нескінченні розмови. В поглядах на життя вони майже у всьому схожі, але зрідка між ними все ж таки спалахують палкі суперечки. Не суперечки, а справжні рицарські турніри! Так, наче обоє вони стоять на корті зі шпагами в руках, немов шанувальники цього шляхетного й витонченого бою. І, щиро кажучи, кожен був у захваті від того, з якою майстерністю супротивник завдавав йому ударів...
Із Ліною сперечатися просто неможливо. Хоч вона й жінка, але в суперечках — це справжній призовий борець, який в першому ж бою вбиває свого супротивника. Блощичне плем'я!.. Це ж треба знайти таке слово! Завжди вона знає, як' уразити иайдошкульніше. З усіх тих паскудних комах, які кусаються і ссуть кров, вибрала найогиднішу... Спробуй після цього продовжити суперечку!
Ploro думки знов і знов поверталися до Ліни. Може, тому, що вона посварилася з Меньхертом? Колись молодший брат утяг її в одну справу, яка зазнала краху, і Ліма після цього зненавиділа його на все життя. А втім, Меньхерт тоді чудово все продумав... Під час війни солдати привозили із фронту багато усіляких витворів мистецтва. Незважаючи на найсуворіші заборони командування, вони вирізували ікони із церковних вівтарів, ховали їх у заплічні мішки й привозили додому. Солдати брали все: святі дари, золоті та срібні келихи, скарби старовинних замків. Солдат, який побував там, де стріляли гармати, що перетворювали на руїни не тільки будники, а й цілі палаци, мимоволі думав: чому б йому не витягти з-під обгорілих колод якусь блискучу цяцьку й не сховати в кишеню, щоб згодом привезти додому й подарувати дітям?
Отже, у Меиьхерта — він тоді був музейним працівником — виникла ідея створити товариство порятунку трофеїв. В такий спосіб удалося б зберегти витвори мистецтва для музеїв і навіть для реституції1 їх після закінчення війни. З іншого боку, вдалося б захистити бідних солдатів од зажерливих лихварів, які скуповували в них музейні скарби за безцінь, щоб згодом продати за мільйони. Адже солдати мало розумілися на витворах мистецтва.
Ліна, жінка, схильна до комерції (в жилах її тече трохи вірменської крові, бо Сенткалнаї були колись Кара-керами, хоч тільки господові богу відомо, як стали вони Сенткалнаї), зметикувала, що на цій справі можна заробити, і віддала Меньхертові гроші, одержані від батька як посаг. Але компаньйонів, спіткала невдача: військове командування, посилаючись на те, що офіційна торгівля воєнними трофеями може дістати небажаний зовнішньополітичний відголос, не дало на неї дозволу. Таким чином, Лінині гроші, витрачені на організаційні заходи, пропали. Однак знайшовся один спритний єврей, який не злякався військової інспекції, розпочав торгівлю на свій страх та ризик і добряче нагрів руки на ідеї Меньхерта...
А Ліна досі оплакує ті триста сімдесят крон, що їх у три заходи "виманив" у неї Меньхерт: спершу двісті, потім сто, тоді сімдесят. Тепер вони згадуються їй як справжні "золоті крони". До речі, недавно, риючись у скрині, вона' знайшла п'ять непроштемпельованих асигнацій2, вартістю по сто крон кожна. Забувши свого ча*
1 Реституція — повернення майна законному власникові, яке було вивезене із окупованої території.
2 На початку 20-х років в Угорщині після інфляції було проведено девальвацію валюти; паперові гроші, непроштемпельовані у встановлений строк у банку, втрачали свою вартість.
су, де вони заховані, Ліма не встигла їх проштемпелювати. Вона довго себе картала, але зрештою примирилася. А ось Меньхерта через ті нещасні триста сімдесят крон вона і бачити не бажає!
Треба, щоб Меньхерт приїхав у Жаратнок.
Пішті раптом сяйнуло: адже в місті якраз будується музей! Він запросить Меньхерта директором!..
Така ідея і раніш приходила Пішті в голову, бо, як радникові з питань культури, йому іноді доводилося займатися питаннями будівництва музею. Однак тоді не можна було й натякнути на Меньхерта, бо Макроці мав намір улаштувати на посаду директора музею меншого брата своєї дружини, вбогого каліку, викладача місцевої гімназії, який, до речі, зовсім не знався на музейній справі. В кого вистачило б відваги сваритися з Макроці?..
Пішта раптом подумав, що тепер, коли він став обер-прокурором, ідею з улаштуванням Меньхерта легко здійснити. Меньхерт — чудовий фахівець, працює в археологічному відділі національного музею, має власні статті й навіть книги, багато часу присвячує розкопкам. Він написав велику працю про могили доугорського періоду. Угорська Академія наук не видає її тільки тому, що основний капітал академії вкладений в облігації" воєнної позики...
Настрій у Пішти покращав. Він напише Меньхертові, щоб той негайно починав діяти: добував рекомендації відомих професорів та вчених, відгуки-характеристики найавторитетніших установ. І він, Пішта, на своїй посаді, безперечно, доб'ється, щоб Меньхерта призначили директором музею. Меньхерт стане йому помічником і близьким другом. Адже брат — не просто собі кабінетний учений, він сповнений фантазій, цікавих планів. Одне слово — справжній Коп'яш! І якщо вони вдвох візьмуться до діла, то в Жаратноку забуяє нове життя...
Пішта довго блукав околицями міста. Він ішов широкими кроками по вибоїстих, де-не-де заболочених вулицях, обабіч яких стояли будинки, схожі на селянські хати. Нарешті — він і сам не знав як — прийшов у район вілл. Ноги немовби самі принесли його сюди.
Пішта давно хотів побувати тут. Він зупинився і почав розглядатися навколо. Адже в одній із цих вілл він незабаром житиме...
Тут стояло чимало нових будиночків, які належали чиновникам.
Пішта залюбки оселився б у будь-якому з них. Вони були добротно побудовані, затишні, з садочками. В кожному будиночку вільно могла розміститися сім'я. Великі, блискучі вікна, просторі веранди, покриті червоною черепицею або етернітом дахи. Ці дахи дуже гарні, червонясто-іржавого кольору, блищать, як мідяк.