Родичі

Страница 39 из 81

Жигмонд Мориц

Вони повернулися в купе і склали речі. Коли поїзд зупинився, Пішта опустив вікно й гукнув носія.

— До таксі! — звелів він.

— Навіщо таксі? — заперечив віце-губернатор.— Я відвезу тебе додому своєю машиною.

Вони сіли у великий автомобіль. Поряд з водієм вмостився комітатський чиновник. Трохи згодом віце-губернатор сказав:

— Завтра я говоритиму з бургомістром. Ну, сервус, сер вус.

— Цілую ручки вашій вельмишановній дружині,— мовив Пішта, виходячи з автомобіля, що зупинився перед управою. А потім з люб'язною поспішністю допоміг вийти віце-губернаторові.

— Відвези додому пана обер-прокурора,— наказав той водієві і— ще раз махнув рукою Пішті, який уже сидів в автомобілі.

— Ви знаєте, де я живу? — спитав Пішта у водія.

— Та як не знати, ваша вельможність.

Пішті було приємно, що водій знає його адресу.

Автомобіль під'їхав до воріт будинку й зупинився. Пішта дав водієві щедрі чайові, і той чемно подякував та низько вклонився.

XVI

Вдома ще не спали. Ліна чекала його, дітей ледве вдалося повкладати. Тітонька Каті заважала Ліні думати. Як вона не розуміє, що в її обов'язки зовсім не входить без угаву торохтіти...

• Почувши гудок автомобіля, Ліна насамперед зраділа, що тепер нарешті тітонька Каті замовкне.

Вона визирнула у вікно, накинула хустку й побігла відчиняти ворота. Служниця не спала. Ліна заборонила їй лягати: ще бракувало, щоб ця дівка спала, коли вона може знадобитись господарям... Проте Ліна побігла до воріт сама, вирішивши, що поки служниця збереться, вона вже встигне відчинити.

— Навіщо ж ти сама вийшла в таку погоду! — сказав Пішта, обіймаючи дружину.

Отак обнявшися, вони увійшли в дім. Служниця глянула на них сонними очима й зачинила двері.

— Подай вечерю,— сказала Ліна.— Та гляди, не розбий чого-небудь.

— Голубонько, я вітався за руку з міністром,— мовив Пішта гордо.— Тітонька Каті ще тут*

— Еге ж. Вона збирається у нас зимувати.

— Піштіко! Приїхав! — засяяла тітонька Каті і, відклавши шитво, підвелася з дивана.— Ти голодний?

— Вже несуть вечерю,— сказала Ліна.

Присутність тітоньки заважала їм. Пішта не міг розповідати все, що хотілось. Тому він більше говорив про вечерю у вагоні-ресторані, про те, що з вокзалу приїхав комітатським— автомобілем, про те, що добре спав минулої ночі. Сказав також, що в готелі не зупинявся — не можна було марнувати часу. Рано-вранці пішов до Меньхер-та і пробув із ним майже до дев'ятої години, а потім подався в міністерство...

— Що ви шиєте, тітонько Каті? — спитала раптом Ліна.

Поки вона виходила відчинити Пішті ворота, тітонька Каті встигла звідкись витягти драну дитячу сорочку і тепер сиділа над нею з голкою в руках.

— Та от латаю, гроші вам зберігаю,— відповіла тітонька.

.— Ради— бога, чого ви за це взялися! Пішта може подумати, що його дРги й справді ходять у такому дранті. Воно ж годиться хіба що на ганчірки...

— Я хотіла допомогти тобі, моя дитино...

— Краще йдіть та лягайте спати. Навіщо вам себе втомлювати...

— Завтра, Піштіко, я сама зварю тобі обід. Зготую страви, які готувала для тебе матінка, моє серденько. Нехай хоч раз у вас буде смачний обід...

— На харчі йому гріх жалітися! — відказала Ліна, силувано засміявшись.— А тепер, тітонько, йдіть, будь ласка, спати.

Вона просто-таки випхала тітоньку Каті в невеличку "кімнату для служниці", де та ніколи не жила — адже для неї й кухня добра...

Пішта взявся до підсохлої печені.

— Я не була певна, що ти приїдеш сьогодні... Чому ти не приїхав денним поїздом?

— Не мав можливості. До шостої години ганявся за міністром, поки нарешті вдалося поговорити з ним. На щастя, дядечко Андріш теж виїхав додому дев'ятигодин-ним поїздом.

— Що за дядечко Андріш?

— Віце-губернатор.

— Он як! А я подумала, що то якийсь родич. Лягаючи спати, Ліна спитала:

— Як живе Аделка та її чоловік?

— Я не був у них. Меньхерт порадив не ходити... Він згадав про Меньхерта, аби показати Ліні, що брат

теж, як і вона, не любить Аделки.

Лежачи в ліжку, Пішта думав: "Ех, якби Ліна мала більше амбіції! Дуже шкода, що коло її інтересів обмежується домашнім господарством. Це було добре, поки ми були бідні. Але тепер слід жити зовсім іншим життям. Проте, з нею навіть мову не можна про це заводити, До того, вона ще й ненавидить усіх моїх родичів..."

6*

163

— Ти повинен поговорити з дітьми,— обізвалася раптом Ліна.— Відтоді як їхній батько став обер-прокурором, хлопці геть розледащіли, і сьогодні ввечері довелося добре їх висварити. Вони гадають, що тепер їм усе дозволено. Безсоромні шибеники! Що з них вийде? Чи вони хочуть стати схожими на Коп'яшів?

— Не можна так гудити всіх Коп'яшів. Навіть Альберт— і той зробив кар'єру. Я, щоправда, давно його не бачив, але мені переказували, що він служить біржевим маклером у Будапештському банку. В банківській справі — це не абищо. Отже, в Альберта є глузд у голові. Якомусь нікчемі маклерство не довірили б. Мати справу з грішми — це не жарт!

— Мене не цікавлять справи твоїх родичів. Якщо їм ведеться добре, я радію передусім з того, що немає приводу усіх їх бачити. Хай вони живуть у достатку, хай будуть при доброму здоров'ї. Та саме сьогодні надійшов лист від Альберта. Він просить влаштувати його на службу в наш Кредитний банк...

Пішта зітхнув. Завжди Ліна має якийсь козир!..

Він заснув скоро, але серед ночі прокинувся й довго лежав, не заплющуючи очей. Що йому робити з братами? Не може ж він усіх їх влаштувати! А втім, якби дядечко Кардич узяв Альберта до себе в банк, це було б непогано. Своя людина в банку...

Вранці Пішта подався до бургомістра.

— А, сервус, сервус, друзяко! Ну, розповідай про свою-поїздку.

Довелося переповісти все до найменших подробиць —г що говорив міністр і що Пішта говорив міністрові. І про те, яким тоном міністр розмовляв, і про те, з якої коробки пригостив Пішту сигарою —з тієї, що стояла праворуч, чи з тієї, що стояла ліворуч... І про те, чи всадовив він Пішту на стілець гіеред письмовим столом, а чи запросив сісти в одне з двох крісел перед маленьким столиком у кутку кабінету, а сам сів у друге... І потім — як виглядає міністр? Чи не чув Пішта, за яких обставин на останньому полюванні міністр до крові намуляв собі сід-ниді сідлом? А як він сидить у кріслі — спокійно чи совається, крутиться? І взагалі — чи міцно він сидить у тому червоному оксамитовому кріслі?