— Який там герб, тітонько Каті!.. Нема вже його. Давно нема. І добре — кому він потрібен, той старий жебрачий герб?.. Ну, а ви як там? Все така ж, як і були, зовсім не змінилися.
— Ех, синку, минув мій час! Щоправда, гріх скаржитись: гарно я жила і всі мене завжди любили, не хотіли від себе відпускати. Та й тепер уся сім'я дядечка Андрі-ша плакала, благала залишитись. Мовляв, ніде мені так хороше не буде, як у них... Однак я вже не могла бачити те горе...
— Яке горе?
— Та вже зовсім нема життя в Рімавельді. Хазяї там — чехи. Бідолаха Андріш! Не дай бог дожити до таких часів, дійти до такого убозтва.
— Невже в дядечка Андріша нічого немає?
— Нічого! Навіть хліб, синку, буває не щодня. О, якби ти що-небудь зробив*для нього! Влаштував на якусь посаду... Такий господар, справжній угорець! Всі говорять про нього із захопленням. Торік їздив у Прагу, зайшов там до крамниці купити якусь дещицю для' сім'ї,— бо раз уже в Празі, то чому б не привезти що-небудь на згадку про неї. Продавці його не зрозуміли, адже він не знає жодного слова по-чеськи. Тоді він їм і каже: "Ех ви, вже дев'ять років як належите до нас, а досі не навчилися угорської мови..."
Пішта голосно розсміявся. Тітонька розповідала це таким поважним тоном, що, здавалося, поділяла думку Дядечка Андріша.
— Так ось, серденько, залишився дядечко Андріш із шістьма синами без клаптика землі.
— Це справді жахливо... А хлопці чого-небудь навчилися?
— Чого, синку? Хіба що дихати. Ото й усе. Чого можуть навчитися там бідні угорські діти? Тепер і молитися вони мусять по-словацьки, а це не до душі справжньому угорцю. В школі викладають чеською мовою. І коли батько-угорець чує, як його діти вчать уроки тією мовою... Одне слово, Андріш сказав, що повикидає всі їхні книжки... Ось і стали його сини чимось на взірець прикажчиків, мучаться — один туґ, другий там... Менші добре вивчили чеську мову, можливо, якось і проживуть. Але старших треба повернути на батьківщину. Якби ти їм у цьому допоміг! Бог тобі віддячить...
Пішта посерйознішав. І це його дядечко, Андріш Та-коні, землевласник, до якого він— їздив у гості влітку перед війною! Дядечко Андріш був чудовий господар. А які були в нього коні!
— Всі його сини вже відслужили в армії. Вільмош, який був колись інженером,— тепер комісіонер по шовку! Петер працював у повітовому управлінні, а тепер сидить у батька на шиї. Габор служить у банку, заробляє дуже мало. Бела та Ендре бідують так, що й не сказати. А малий Матяш — кращого танцюриста навряд чи знайдеш — мріє стати паркетним шаркуном.
— Невже?
Бісеринки, які звисали із лампи на шовкових нитках, кидали на обличчя тітоньки Каті мерехтливі тіні. Бліде, майже воскове, обличчя здавалося прозорим.
Звідусіль приходять лихі вісті!
Пішта сидів навпроти тітоньки Каті, дивився на неї і вже не відчував тієї приязні, з якою її зустрів. Думав про те, що вони належать до двох різних світів.
А тітонька Каті говорила й говорила. Розповідала історії про збирання податків. Деякі з цих історій були страшніші за найжахливіші казки, інші — комічні, ще інші — анекдотичні. Потім звернула розмову на інше. Вона добре пам'ятала ті часи, коли Пішта був маленьким білявим'хлопчиком, пустуном і шибеником.
Слухати тітоньку Каті було приємно, але в кожному її слові відчувався якийсь натяк, бринів якийсь докір, зворушливий і хвилюючий. І все це тривожило Піштину ДУШУ-
Ліна й далі поралася на кухні. Хлопці вчили уроки в своїй кімнаті. Ліна була строгою матір'ю; вона забороняла їм виходити, поки все не вивчать.
— А Жужіка, твоя бідолашна матінка! Рано вона покинула цей світ... А скільки перетерпіла, скільки перестраждала...
Пішта здригнувся. Він згадав, що помічником у сім'ї став лиш тоді, коли мати овдовіла і, втративши майно, перебралася в місто, де тримала пансіон для студентів і важко працювала, щоб виростити дітей. А як вона жила раніше, він не знав. Мабуть, в матері були якісь таємниці?
— Страждання... Кожен, хто живе, страждає...
— Ні, Жужіка була справжньою мученицею. І все через твого батька. Та й він щастя не зазнав, бідний Ішт-ван!
Пішта раптом злякався, що тітонька Каті, ця стара дивакувата жінка, викаже якусь родинну таємницю. Він не хотів чути нічого поганого ні про свою матір, ні про батька.
Але тітоньку Каті вже не можна було спинити.
— Мало йому було однієї жінки...
Пішта похмуро глянув на тітоньку. Він ненавидів плітки. Чого припхалася сюди ця стара діва? Щоб розтривожити йому душу? І саме тепер, коли й без того на серці неспокій...
— Я не хочу нічого про це чути,— тихо сказав Пішта.— Розповідайте про щось інше — приємне, веселе.
— Та нічого страшного й не було, синку! Твій батько людина твердої вдачі. І він теж мучився!
— Мій батько? — насилу вимовив Пішта. Тітонька Каті нахилилася до нього й прошепотіла!
— Кохання, синку, не ганьба, а нещастя. Як воно вже прийде... Сподіваюсь, ти не успадкував батькової вдачі...
Нікуди дітися — доведеться вислухати все, довідатись про причину батькових і материних страждань. Це як стихійне лихо; від нього не врятуєшся. .
— Хто ж вона була? — спитав він хрипким голосом,
— Пані Колтаї.
Пішта холодно глянув на тітоньку Каті. Може, вона за тим і приїхала, щоб зіпсувати йому життя?..
— Він зраджував маму?
— Ні! Але кохав ту жінку,*~так само пошепки відповіла тітонька Каті.— За десять років не доторкнувся губами навіть до її мізинчика. Не те, що твій дядечко Бер* ці... Він іще живий? Ото був зальотник! І за ким він тільки не волочився! А батько твій Іштван — зовсім інший. Вольовий був чоловік. Ще й чесний та порядний. Тож і страждав мовчки. Але Жужіка все знала й розуміла, і мучилась, дивлячись на нього...
— Боже мій! — вигукнув Пішта, встаючи. Тітонька Каті лагідно глянула на нього.
— А який гарний із себе був Іштван! Ти схожий на нього. Чоло, рот... І такий же вразливий... Бачу ж — очі в тебе слізьми налилися...
Пішта кинувся геть із кімнати.
У передпокої він зупинився. Он про що довелося йому дізнатись! Ох, ця тітонька Каті! Приїхала, щоб серце йому краяти...
Пішов на кухню до Ліни. Там була служниця. При ній Пішта не зважився сказати дружині, що тітоньку Каті слід чимшвидше вирядити...