Пішта так розхвилювався, що не міг далі залишатися в казино й слухати базікання майора та його приятелів. Він непомітно вислизнув на вулицю й подався в управу.
Зустрівши там доктора Петерфі, почав розпитувати його про свиноферму й довідався про страшні речі. Справжнісінька афера!.. Вілла Боронкаї побудована із решток матеріалів, які залишилися після будівництва ферми. Це — незаперечний доказ проти Боронкаї, який був її директором.
Пішта не відразу зрозумів суть справи. Однак на нього війнуло таким холодом, що йому раптом захотілося мерщій бігти додому, до Ліни, до дітей, щоб чимскоріше опинитися в своїх маленьких кімнатах, де він досі жив так тихо й спокійно, не думаючи про вищий світ, який щомиті може розвалитися... Ні, нема нічого кращого за його скромне гніздечко — миле, тепле, затишне.
Навіщо йому та вілла — розкішна, проте холодна й чужа?..
Але як помиритися з Ліною?
XIV
Пішта повернувся додому вже затемно. На вулицях горіли ліхтарі — їхнє полум'я мерехтіло в пасмах туману.
Він гірко картався тим, що образив дружину і втік з дому. А ось зараз припхався назад, несподівано, як сніг на голову.
Пішта зняв пальто й відчинив двері на кухню. Ліна, звичайно, була там — прасувала. " —
Він тихенько підійшов до неї і поцілував у шию. Ліна здригнулася, однак не промовила жодного слова.
Пішта трохи постояв у неї за спиною, а потім тихо сказав, ніби жартуючи:
— Ти більше не любиш свою блощицю? На очі в Ліни набігли сльози.
— Залиш мене, залиш, прошу тебе,—.несподівано схлипнула вона.
Сіла на табуретку й заплакала, затуливши обличчя руками.
Пішта безпорадно стояв над нею.
— Ліно, Ліночко! — розгублено повторював він.— Серденько моє, голубонько, не побивайся так.
— Облиш .мене! Не винна я перед тобою!—ридала Ліна.— Невже тим ображаю, що захищаю твої інтереси? А втім, коли хочеш, розтринькуй хоч усю свою платню...
Пішта довго мовчав. Нарешті мовив:
— Ліно, не сердься! Адже нічого особливого не скоїлося. Я прочитав сестриного листа, і мені стало дуже її жаль. Аделка вже десять років не зверталась до мене по допомогу...
— Не зверталася! Тому не зверталася, що я тут, поряд...— прошепотіла Ліна.— Якщо я стою тобі поперек дороги, можу піти геть. Тоді мені буде байдуже до твоїх вчинків...
Пішта не знав, що відповісти. Потім підійшов до Ліни, нахилився й почав цілувати її волосся, яке тхнуло жиром і цибулею — запахами кухні. Спіймавши себе на тому, що він це відчув, Пішта засоромився. Бідна жінка! Майже все її життя минає на кухні. Вона тут варить, пере, прасує. Задля нього, задля дітей... Це свята жінка!..
Пішта цілував Лінине волосся й шепотів їй на вухо:
— Ліно, ти справжнє чудо... Ти й тільки ти відстояла наше життя в ті жахливі часи, коли все навколо падало й руйнувалося. Тільки завдяки тобі ми ще можемо існувати у цьому жорстокому світі... Я добре це знаю! І дуже вдячний тобі!..
Пішта обійняв Ліну. Вона схилила йому голову на плече й мовчала. Давно вже вона зрозуміла, що Пішта завжди тільки великим зусиллям волі переборював у собі прагнення до чогось кращого, примушував себе бути щасливим у їхньому тісному сімейному колі. Однак тепер із ним щось трапилось. Щось спонукало його остаточно змиритися. І Ліна, зі свого боку, теж вирішила відмовитися від боротьби...
— Іди в кімнату,.— спокійно сказала вона.— Там на тебе чекає племінниця,— і засміялася.
Пішта, навпаки, чомусь злякався.
— Племінниця?.. Яка ще племінниця?
— Іди, йди, привітайся! Будь із нею люб'язний... Ліна знову засміялася і знову в її очах заблищали
сльози.
Увійшовши в кімнату, Пішта побачив, що' на дивані сидить тітонька Каті, двоюрідна сестра його матерї.
— О, тітонько Каті! — здивовано вигукнув Пішта.— Як ви сюди потрапили?
— Взяла та й приїхала, синку,— відповіла вона, швидко підвівшись, і кинулася на шию племінникові.
— Давненько я вас не бачив! Як живете, люба тітонько Каті? — спитав Пішта, погладжуючи плечі й спину тітки. Старенька була худа, як тріска.
— Ох, якби тебе зараз побачила Жужіка, твоя добра матінка! — витираючи сльози, промовила тітонька Каті.—Яка вона була гарна родичка, боже, боже! Але я теж така. Не можу всидіти на місці, коли треба допомогти рідній людині... Тому, мої дітоньки рідні, я до вас і приїхала. Ясна річ — вам потрібна допомога. Адже доведеться вести велике господарство...
— Не турбуйтеся, тітонько Каті! Розкажіть краще, як ви живите, що поробляєте? Як ваше здоров'я?
— Живу, дорогенький. Як бачиш, живу...
Плачучи й сміючись, схлипуючи й сякаючись, вона радісно примовляла, що не помилилась у племінникові. Адже він так гостинно й сердечно її зустрів...
Ліна з,утіхою дивилася^ як чоловік упадає біля тітоньки Каті. Вона саме проходила через вітальню, несучи до спальні випрасувану білизну.
— Глянь-но, Ліно, та це ж тітонька Каті! Ліна всміхнулася, але нічого не сказала.
— Чим тобі допомогти, серденько? — спитала тітонька Каті.— Я дуже скучила за роботою.
— Відпочиньте, тітонько, порозважайте мого чоловіка,— відповіла Ліна й вийшла.
— Яка вона мила, яка чарівна! Ти повинен цілувати сліди її ніг!—прошепотіла тітонька Каті.— А як вона працює! За старих часів благородні дами жили не так* їм було легко. В тім-то й біда... Якби вони вели тоді господарство ощадливіше, нам тепер жилося б краще...
Пішта засміявся. Про старосвітських дам звичайно говорили, нібито роботи їм завжди вистачало. А ось перед ним людина, яка знала їх сама і може дещо розповісти.
— Невже ж вони не працювали, тітонько Каті?
— О, синку! Тоді жінки здебільшого тільки розважалися. Що вони тільки виробляли! Не варто про них і говорити. Твоя прабабуся, наприклад, їздила в місто четвіркою коней і не випускала із рота ось такенну сигару.
Пішта зареготав, та відразу примусив себе стриматись, щоб тітонька Каті, бува, не образилась.
— Дуже поганий був тоді світ, синку! Тільки й знали, що грати в карти, жерти без міри, пиячити. Господарство доводилось, звичайно, вести як належить, але працювали вони не самі, помічників було, хоч греблю гати. Навіть хвоя небіжчиця матуся замолоду мала силу-силенну нахлібниць та нахлібників. Усе село сиділо в неї на шиї. Правда, твій бідолаха батько успадкував від своїх —батьків добру звичку: завжди вимагав порядку. Ну, годі про це! Як ти виріс, змужнів! Справжній мужчина! Якби твоя сердешна матуся могла зараз глянути на тебе—ото зраділа б!.. Ще б пак — обер-прокурор! Велика посада. Позолотиш старий герб..