Осторонь Савлутинський побачив Сахновича, що, захоплено й широко розмахуючи правою рукою, поспішав до закладу-ваної будівлі. Поруч з ним ішов Горошко, і, певне, обоє про щось гаряче сперечались. Але, помітивши Савлутинського, що тепер стояв і уважно оглядав, як закладали фундамент, директор повернув до нього і, ще не дійшовши, викрикнув:
— Ну-с, закладаємо. Що там далі буде, не знаємо. А зараз хоч стіни виведем. Як вам?
Він привітався, зняв свого кашкета й витер піт з лоба.
— Вже ж розкидати не примусять, як там є. Га? Як ви думаєте? — прокричав він і засміявся.
— Та ви, здається, на широко замахнулись, Михаиле Ісайовичу! — сказав Савлутинський.
— Ну, широко — не широко, а треба зробити так, щоб було добре! Ось, маєте: внизу в нас має бути лабораторія з усім устаткуванням, а вгорі — селекційні кабінети.
— Ну, це ж прекрасно буде. Це ж ідеальна лабораторія.
— А, отже ж, не дають робити. Ви розумієте? Нам конче треба вивести стіни й дах. Бодай хоч соломою вкрити, щоб не гнило дерево. А ось не дають. Ви подивіться ось на цього джентльмена,— показав директор на Горошка,— з ножем пристає: давай йому гроші.
— Горошку, що ви думаєте? — поспитав професор.
— А що ж я? Люди щодня приходять до завкому: дайош гроші, хоч пропадай! Що ж я вдію?
— Голубчику! Так ви ж зрозумійте, що гроші будуть і, певне, дуже швидко. Селянам однаково нема чого зараз купувати. А на осінь ми порахуємося з ними дочиста. Тепер же ми не можемо пропустити такого щасливого моменту, ви розумієте чи ні? Коли ми пропустимо тепер, то пізніш ніколи буде вже ставити. А не поставимо цього року, можуть гроші забрати — і вся справа загине. Ви розумієте чи ні?
— Товаришу! Залиште ви,— сказав Савлутинський до доглядача.— Що ви, справді, перешкоджаєте людині робити добре діло!
— Професоре! Я ж не можу! Що ви собі хочете? Від мене ж вимагають боронити професійні інтереси! Мені ж наказують!
— А коли б вам наказали повіситись, ви теж би зробили? — поспитав професор.
— А ви ж виконуєте свої обов'язки! — невдоволено знизав плечима Горошко.— Чого ж ви хочете, щоб я нехтував?
— Товаришу! Треба ж мати здоровий розум помимо сліпого бюрократизму! — сердито заперечив професор.— Невже ж ви думаєте, що ваш райком похвалить вас за такі речі?
— Я не знаю, як райком поставиться до цієї справи, але я так не можу попуститись. Я боронив і боронитиму інтереси робітництва і нічим не поступлюсь. Дарма мене тільки вмовляєте,— рішуче заявив Горошко і, круто повернувши, подався на подвір'я.
— Ну, ось маєте собі, отакий фрукт. Що ви з ним зробите? — схвильовано заявив Сахнович.
— Дурниці! Нема що зважати на нього, треба робити своє діло, та й годі,— сказав професор. Обоє пройшли трохи осторонь і, сівши на широкий пеньок спиляного дуба, знову заговорили.
— Ви ж розумієте, в мене на будівлю є всього тільки чотири тисячі там щось з лишком. Цих коштів ледве вистачить, щоб вивести стіни й дах. До того ж ми вже закупили цвяхів та цементу, і за це треба зразу ж платити гроші. Ви розумієте? Як же ж я можу витратити їх на щось інше! Це просто неможливо. Нарешті, я й не повинен. На роботу мусить відпустити Цукротрест. І нехай райком там домагається, щоб гроші швидше вислали сюди. А вони звикли, що я щороку пускав позичково ці кошти на сплату роботи, і тепер цього ж самого вимагають. Що ж ви тут поробите з людьми?
Професор на це нічого не відказав. Він підвів голову й подивився на парк. Звідти просто на них, широко закидаючи ногами, йшов завідувач селекції. Він зігнувся високою поламаною постаттю і, ніби крилом, розмахував рукою.
— О, уже й закладаєте? — сказав він здивовано, привітавшись і дивлячись на розпочату будівлю.— А в нас ще про це не знають.
Проте він зразу ж повернувся до професора й сказав:
— А я до вас, колего! Там, по-моєму, тралилось непорозуміння в ваших матеріалах.
Професор підвів на нього серйозно-збентежене обличчя.
— А що саме?
— Та, розумієте, там Долинна, здається, переплутала за той рік відомості про селекційні ділянки, а ми за тими відомостями склали й криві. Отже, висновки ваші тепер, мабуть, будуть невірні.
— Ну, це серйозна справа,— занепокоєно сказав професор і, зразу ж вставши, пішов з Гамалієм до станції.— Як же це так могло вийти? Як воно викрилось?
— Викрилось просто цілком випадково. Перевіркою етикеток.
— Ах, так! Ну, ну, ходімо! Професор виступив і пішов уперед.
Дійсно, виходило так, як говорив Гамалій. Долинна, подавши звітні таблиці, перемішала з різних ділянок, правда, хоч і однорідного грунту, але різних сортів коріння. Через те, звичайно, в силу цілком випадкових причин висновки з того могли вийти й такі, які зробив професор.
Покликали Долинну. Гамалій холодно й нудно пояснив, про що йдеться, і потім поспитав:
— Як так могло вийти, товаришко?
— А хіба я можу зараз пригадати? — збентежено відповіла та.
— Ну, так, але ви розумієте, що це значить?
— Я дуже добре розумію, товаришу! Могла ж статись і механічна помилка.
— Хіба ж може дозволити таку помилку відповідальний робітник? Спец?
Долинна нічого не відповіла і тільки густо почервоніла, а вії їй неспокійно замигали. Вона скоса позирнула на професора. Той зосереджено розглядав матеріали, а здавалось, що в куточках повних губ він притаєно посміхається, ніби радіє з її такого приниження.
— Нічого! Це все можна розплутати,— нарешті сказав професор.— Звичайно, дуже прикро, що доводиться дещо переробляти, але страшного тут нема нічого ще.
Тося боязко позирнула на нього і знову помітила той вдоволений, скритий смішок, що покоївся на обличчі в професора, і, збентежена десь у найглибших закутках душі, але зовні, проте, стримана, мерщій вийшла з кабінету.
Гамалій щось промурмотів, але професор нічого не відповів. Йому прикро було здумати за ту роботу, що тепер знову доведеться проробити, що, можливо, це все змінить усі висновки, але десь глибоко був певний, що ніщо не зміниться, а якийсь далекий підголосок шепотів, що, може, й на краще для нього залишитись ще який час на станції. І він тепер послухався того підголоску.
XXI
Ще раз перевірені й перераховані криві, цього разу з суворим розподілом їх відповідно до грунтів і сортів, не тільки не збили попередніх тверджень і висновків асистента, а навпаки, ще гостріше їх визначили й ствердили, і професор тепер з цілковитою певністю й завзяттям міг кінчати монографію.