Професор згадав, що сьогодні треба було б упорядкувати остаточно матеріал, щоб потім сісти й докінчувати розвідку про дослідження, яку мали видрукувати в "Працях дослідчої кафедри". Але замість того він тільки підсунувся, дістав з круглого столика книжку й запалив цигарку.
Втім, читати не став, бо разом з кільцями диму опанував його роздум. Десь прикро й цинічно порушено ту міцну, великим зусиллям і довгим часом налагоджену організованість життя, відколи йому було завжди ясно, певно, підперезано й легко, відколи він гадав, що "з усіх жінок він любить найбільш власну подушку".
І раптом хтось зневажливо-бунтарською рукою звалив йому хатку, показавши, що все це дурниці, що все це не так, а головне, що він не розуміє життя, не любить його і не вміє спізнати й жити в нім.
Ах, дьявол! Це чортеня, це дівча, це козеня, бо ж очі й стрибки козині, скакнула і в одну мить усе розвалила, показавши, що життя розуміють якось по-інакшому, якось далеко простіше і разом з тим далеко глибше й правдивіше. Як це могло так статись? Виходить, що в неї спізнавальний апарат далеко точніший і гостріший і вона легко всього доходить там, де він повинен висувати цілу складну артилерію. Тим вона й прекрасна і майже непереможна.
Ах, чорт! Він пошпурив цигарку й прислухався до того дивного враження, що йшло йому в супроводі розм'якшено-солодкого болю. Це ж не сон, у всякім разі, а майже реальне видовисько, тільки припорошене туманністю. І крізь ту туманність не знати звідки йшов світ, отой молодий, світанковий, молочно-білий і розпорошений. А в ньому по-молодому, ніби тільки сьогодні народились на світ, виростали пагорки, в перспективі лягаючи пагорок на пагорок,— і ось на одному з них оця сама стрибуха, оце чортеня, пасе кіз. І в самої неї оті прозоро-вологкі козині очі, що вбирають тебе всього
й наскрізь проколюють світлом. І стрибає вона по-козиному. І все навкруги таке чисте й молоде, ніби тільки сьогодні народилося з диму.
Ах, чорт! Але найгірше,— та це ж просто скандал! — він вибирається на той пагорок і несе отій козі волоокій тернину. Так, так, несе тернину, потім підходить до тої кози, коли вона стоїть на верховині, як королівна, і вручає ту тернину козі волоокій. А вона сміється так, ніби з неї виходять струмені отого густого білого розпорошеного світла.
І можете собі уявити? Тернина вмить у руках тої кози пом'якла, кудись зникли колючки, а він сам, як магнітом поваблений, потягся до неї, й прилип губами до її білих холодних і ніжних, як лілея, уст, і пив потоки п'янкого молочного її дихання. І пив пожадливо й люто, по-звірячому, аж поки вона не знялася й не втекла. Ах, чорт, сама біла, молода, ранково-запашна!
Він вдивлявся в той краєвид, що виростав йому крізь туманність, як цілком реальний,і серце йому боліло солодким розм'якшеним болем подвоєння. Звідки це могло взятись йому? Який і відколи конкретний, реальний досвід ліг йому на підсвідоме отаким тавром, що сьогодні обізвався уві сні? Що це? Голос предків промовляє йому в крові? Неспізнане кохання, мрія когось із його пращурів за часів пастушого життя, що тепер сліпо потяглося до випадково схожого прообразу тої пастушки, що тоді була об'єктом зітхання його пращура? Яка ж, значить, у нас лежить глибина неспізнаної дійсності, а ми тільки по краєчку її ходимо! Яка ж сила крові промовляє в нас! Ах, чорт і дьявол укупі! Як же це прекрасно й моторошно разом з тим!
Якийсь бадьорий, заклопотано-меткий голос увірвався до нього знадвору! Він підвів голову й позирнув у вікно. Звідти зазирав густий серпневий ранок, і м'які чорнобривці лоскотали серце, як вії густого оксамитного ока, що зорить з глибини літньої ночі. Подвір'ям проскрипіли гарби, хтось сердито нагукав на волів, десь іззаду невдоволено загомонів доглядач Горошко, і в вікно полинув цілий потік невгамовних, по-діловому бадьорих звуків.
Професор неприємно скривився, закректав і по тому підвівся й неохоче встав. Як це так могло вийти, що вона так тихо і все ж таки рішуче втекла? Йолопство! Просто дика річ!
І потім, тепер так із рота пашить! Гидота! Він ніколи не курив натщесерце. І тепер просто ціла конюшня там! Він сердито струсонув плечима, ніби скидаючи якийсь тягар. Потім обмився, одягся і заходився, як звичайно, готувати собі каву. І все ж думки бігли врозбрід, і треба було посидіти з чверть години, шукаючи собі зосередження, хоч він відчував у собі якусь ще не знану до того глибоку втому тіла.
Коли він вийшов на двір, стояв уже справжній день, було сонячно, тепло й по-серпневому тихо. Тим-то виразніше звідусіль доходили до нього гомінкі заклопотані звуки. Де-не-де ворочались люди. З поля доходило гудіння молотарки, до комори під'їхали дві гарби з зерном.
Але цю метушню й гомін перемагали якесь дзвінке цюкання й голосні співи, що доходили десь з-за парку. Професор прислухався, зацікавився і, гостро повернувши, пішов просто на ті голоси. Він помітив, як кущ троянд, такий пишний з весни, тепер побрався ржею й захирів. І професорові стало моторошно. Він зненацька відчув, що й сам став покриватися ржею, цвіллю й сірим мохом. Але це так прикро вразило його, що він кисло примружився і, відганяючи ці думки, навіть відмахнувся рукою.
Край парку йому розкрилось дивне несподіване видовище. На пустирі, де стояли з минулого року ожереди соломи, тепер з розкритих канав жовтіли свіжі шари глини, на розі цих канав лежала зсипана купа цементу, поруч було складено цеглу, а внизу двоє дорослих каменярів і один підліток виводили фундамент. Старший з сірою пушистою бородою саме розколочував у діжці цемент і голосно та смаковито виспівував. В однім кінці двоє копачів докінчували копати канаву і зводили кінці її прямокутника. А трохи осторонь ще двоє майстрів тесали довгі дубові підвалини. Один із них довго й розтягуючи й собі наспівував, цюканням сокири позначаючи ритм пісні. Інколи він обривав цюкання й кумедно по-гуся-чому додивлявся лінії, позначеної шнуром. По тому знову брався цюкати і ще голосніше наспівував, приголомшуючи цим несміливий спів каменяра. І від цієї спокійно-співучої зосередженої праці віяло глибокою певністю й міццю.