Мені немає з ким поговорити й розрадити себе. Але бог сотворив чудо, пригнавши наш корабель так близько до берега, що я не тільки встиг запастись усім необхідним для задоволення моїх повсякденних потреб, а й маю змогу забезпечити собі прожиток до кінця моїх днів.
Все це незаперечно свідчить, що навряд чи на світі було коли-небудь таке лихе становище, де поруч поганого не знайшлося б чогось гарного, за що треба було б дякувати: гіркий досвід людини, котра зазнала найбільшого нещастя на землі, показує, що у нас завжди знайдеться якась утіха, яку в рахунку добра та зла треба записати на прибуток.
Отже, послухавши тепер голос розуму, я почав миритися з своїм становищем. Досі я раз по раз поглядав на море, сподіваючись побачити там корабель, а тепер я покинув марні надії і всі думки спрямував на те, щоб по змозі полегшити своє існування.
Я вже описував своє житло. То був намет, нап’ятий на схилі гори й оточений міцним частоколом із паль та шматків каната. Але тепер мою огорожу можна було назвати скоріше стіною, бо впритул до неї, ззовні, я звів земляний насип щось із два фути завгрубшки, а ще через деякий час (здається, років через півтора) я поставив на насип жердини, прихилив їх до косогору а зверху вкрив гілками, щоб захистити мій дворик від дощів, що, як уже я казав, певної пори року лили тут безнастанно.
Я вже згадував, що все своє добро переніс в огорожу та в печеру, яку викопав за наметом. Мушу, однак, зауважити, що спочатку речі лежали безладною купою і захаращували весь простір так, що мені не було де повернутись. Тому я вирішив поглибити свою печеру. Зробити це було неважко, бо гора була пухка та піскувата і легко піддавалась моїм зусиллям. Отже, коли я побачив, що мені не загрожує небезпека від хижих звірів, я почав поширювати печеру; прокопавши вбік праворуч, скільки треба було за моїм розрахунком, я знову взяв праворуч і вивів хід назовні, за межі моєї фортеці.
Цей тунель правив мені не лише за чорний хід до мого намету, даючи мені змогу вільно йти і повертатись, а й значно збільшував мою комору.
Тепер я взявся майструвати найпотрібніші меблі, передусім стіл і стілець; без них я не міг цілком насолоджуватись навіть тими скромними втіхами, які ще мені лишалися на землі: не міг як слід їсти, ні писати, ні робити будь-що.
І я заходився столярувати. Тут маю зауважити, що розум є основа й джерело математики, а тому, визначаючи й виміряючи розумом речі і складаючи собі про них правильні уявлення, кожен з часом може навчитися першого-ліпшого ремесла. Доти я зроду не брав у руки ніякого інструмента, а проте завдяки працьовитості, ретельності та винахідливості, поволі так набив руку, що, безперечно, міг би зробити що завгодно, особливо маючи відповідне знаряддя. Але навіть і без інструментів чи майже без інструментів, з самим стругом та сокирою, я змайстрував безліч речей, хоч, мабуть, ніхто ще не робив їх таким способом і не витрачав на них стільки праці. Наприклад, коли мені була потрібна дошка, я мусив зрубати дерево, обчистити стовбур від гілок і, поставивши його перед собою, обтісувати з обох боків, поки він не набирав належної форми; а потім дошку треба було ще вирівняти стругом. Щоправда, за таким методом з цілого дерева виходила лише одна дошка, і обробка цієї дошки забирала в мене силу часу та праці. Але проти цього у мене був лише єдиний засіб — терпіння. До того ж мій час і моя праця коштували недорого, то чи не однаково, на що вони витрачалися.
Насамперед, як я сказав, я зробив собі стіл і стілець, використавши для них короткі дошки, які перевіз плотом з корабля. Натесавши зазначеним вище способом довгих дощок, я приладнав до стіни мого льоху, одну над однією, кілька полиць футів на півтора завширшки і поклав на них свої інструменти, цвяхи, залізо та інший дріб’язок — словом, розподілив усе по місцях, щоб кожну річ легко було знайти. Я понабивав також кілочків у стіни льоху, порозвішував на них рушниці і все, що можна було повісити.
Коли б після цього хтось побачив мою печеру, то, напевно, прийняв би її за склад речей першої потреби. Я мав усе напохваті, і мені було дуже приємно бачити своє добро в такому порядку, а особливо знати, що запаси мої такі великі.
Аж тоді почав я вести свій щоденник, записуючи туди все, що робив протягом дня. Спочатку, звичайно, я був надто пригнічений і заклопотаний працею, і мій похмурий настрій неминуче позначився б на моєму щоденнику. Мені, наприклад, довелося б зробити такий запис:
"30 вересня. Коли я вибрався на берег і врятувався від смерті, то мене занудило від солоної води, якої я наковтався. Трохи оговтавшись, я, замість подякувати богові за порятунок, почав бігати по березі, і, ламаючи руки, бити себе по голові та по обличчю, вигукуючи: "Я пропав, пропав!" — аж поки, знеможений, не впав на землю, щоб відпочити. Але заснути я не наважився, боячись, щоб мене не з’їли хижі звірі".
Протягом ще багатьох днів після того, як я побував на кораблі й забрав звідти все, що можна було взяти, я щодня вибігав на горбок і дивився на море, сподіваючись побачити на горизонти судно. Не один раз мені здавалося, ніби вдалині біліє вітрило. Тоді я віддавався радісним надіям, дивився, поки мені не темніло в очах, а потім у розпачі кидався на землю й плакав, як дитина, тільки збільшуючи своє нещастя власного дурістю.
Але коли нарешті я певного мірою опанував себе, коли я влаштував своє житло і дав лад своєму добру, зробив собі стіл та стілець і подбав по змозі про якісь зручності для себе, я взявся до щоденника. Наводжу його тут весь до кінця, хоч описані в ньому події вже відомі читачеві. Я вів його, поки в мене було чорнило; коли ж його не стало, щоденник мимоволі довелося припинити.
ЩОДЕННИК
30 вересня 1659 року. Я, нещасливий, бідолашний Робінзон Крузо, зазнавши далеко від берега аварії під час страшенної бурі, був викинутий на берег цього непривітного, похмурого острова, який я назвав островом Розпуки. Всі мої супутники з нашого корабля потонули, а сам я був напівмертвий.
Усю решту того дня я плакав та нарікав на свою лиху долю. У мене не було ні їжі, ні притулку, ні одягу, ні зброї; я не мав куди сховатися від ворогів; утративши надію на допомогу, я бачив перед собою лише смерть. Мені здавалося, що мене з’їдять хижі звірі, або заб’ють дикуни, або ж я вмру з голоду без їжі. Коли наблизилась ніч, я заліз на дерево, бо боявся нападу хижих звірів, але спав добре, незважаючи на те, що всю ніч ішов дощ.