І я таки вертаюсь додому на Різдво. Усі ми так робимо, чи принаймні мусимо робити. Усі ми вертаємося додому, чи повинні вертатися, на короткі свята (зрештою, чим довші, тим краще) з великої школи, де ми безупинно працюємо біля своїх грифельних дощок,— вертаємося, аби трохи перепочити і дати перепочити іншим. Саме час згадати про відвідини — ми можемо полинути куди нам заманеться, можемо побувати там, де ніколи досі не були; відірвемо погляд від нашої ялинки й зануримося в зимовий пейзаж.
-Отож, зимова картина. О, скільки таких видовищ навіює різдвяна ялинка!—
Низинами, де стеляться тумани, болотами й трясовинами, через високі гори, холодні вершини яких затуляють зірки, й похмурі улоговини, оточені непролазними хащами, а далі широкими полонинами пролягає наш шлях. Нарешті опиняємося на широкій під'їзній алеї, і нас огортає раптова тиша. Торкаємося дзвінка на брамі, й морозяне повітря прорізає глухий, трохи моторошний звук. Брама розчахується, й ось ми вже наближаємося до великого будинку. Все яскравішим стає мерехтливе світло, що лине з його вікон; густі дерева, здається, урочисто розступаються, даючи нам дорогу. Час від часу зляканий заєць вибігає на стежку; чи далекий тупіт оленячих копит на замерзлому ґрунті на мить перерве тишу. Можливо, саме зараз олені дивляться на нас з-за кущів своїми сторожкими очима, схожими на замерзлі росинки на листі;
—але вони німують, і німота панує тут скрізь. Тим часом світла стає все більше,— дерева й далі розступаються перед нами й одразу ж змикаються за нашими спинами, наче перекриваючи шлях для відступу; і ось ми заходимо до будинку.
Здається, запах смажених каштанів та інших приємних речей оточує мене весь час, поки довкола різдвяного вогню розповідаються зимові історії — про привидів чи якісь ще більш неймовірні оповідки, і я навіть не рухаюся, хіба
вирушаючи кудись) і кидаєтесь услід, та двері виявляються замкненими. Ви повертаєте ключа, відчиняєте їх і виглядаєте в морок ґалереї — ніде жодної душі. Виходите з кімнати, пробуєте знайти слугу, та безуспішно. До самого світанку ходите ви галереєю, тоді повертаєтеся до своєї порожньої кімнати і засинаєте мертвим сном. Будить вас слуга (якого вночі жодні привиди не турбували) і яскраве сонце. За сніданком ви ледве можете щось проковтнути, і вся компанія звертає увагу на ваш хирявий вигляд. Після сніданку господар показує вам свій будинок, і ви підводите його до портрета лицаря в зеленому. Тоді все й з'ясовується. Той лицар спокусив молоду й дуже вродливу економку, яка працювала в цій родині, й та економка втопилася у ставку, і тіло її знайшли лише з часом — коли олені відмовилися пити воду з того ставка. Хо
ша після відокремлення від тіла повернулася на землю, то нехай той із них, хто помре першим, з'явиться до другого. Минув час, і Н. зовсім забув про цю угоду; обидва юнаки досягли успіху в житті, та шляхи їхні розійшлися. Минуло багато років, і якось, мандруючи Північною Англією, пан Н. зупинився на ніч
у заїжджому дворі в Йоркширі. Підвівшися вночі з ліжка, він раптом побачив_
у місячному світлі постать, яка, спираючись на бюрко біля вікна, пильно вдивлялася в нього,— і пізнав свого старого друга з коледжу! Він звернувся до нього на ім'я, і привид відповів пошепки, але дуже виразно: "Не підходь до мене близько. Я мертвий. Я тут, аби виконати свою обіцянку. Я з'явився з іншого світу, але не можу розкривати його таємниць!" І після цього з'ява почала бліднути, танути в місячному світлі, аж поки розчинилася у ньому остаточно.
Або ще розповідають про доньку першого мешканця мальовничого будинку часів Єлизавети — у цих краях усі знають цей будинок. Чи чули ви про неї? Невже ні? То слухайте: якось літнього вечора, коли сонце вже схилялося додолу, пішла вона в садок збирати квіти. Була вона гарна і зовсім молода, щойно виповнилося їй сімнадцять. То пішла вона, і раптом прибігає, злякана, до
_свого батька, й каже: "О таточку, я щойно зустрілася сама з собою!" Він при-_
горнув її і почав заспокоювати — мовляв, це лише виплід уяви. "О, ні,— заперечила вона. — Я зустрілася з собою на широкій стежці, й та друга я була бліда й збирала зів'ялі квіти, і я повернула голову, й побачила ці квіти в своїх руках!" Цієї ночі дівчина померла, але образ, який явився їй, як кажуть, існує в будинку й понині, віщуючи нещастя.
А от пригода, яка сталася з дядьком моєї братової. Якось погідного літнього вечора, коли сонце сідало за обрій, він вертався додому верхи й на зарослій стежці поблизу свого будинку побачив чоловіка, який раптом наче виріс просто перед ним. "Чого це цей чоловік у плащі стоїть тут? Чи він хоче, щоб я його переїхав?" — здивувався він. Проте постать стояла непорушно. Стримавши своє здивування, він стишив ходу й поїхав уперед. Коли він був уже так близько, що майже міг доторкнутися до чоловіка стременом, кінь раптом схарапу-
—дився, незнайомець плавно відступив у зарості, і зробив це в дивний і незвич-— ний спосіб — задки й, здавалося, не ступаючи ногами, а потому зник. "Боже мій, це ж мій брат Гаррі з Бомбея!" — вигукнув дядько моєї братової, приострожив коня, який незрозуміло чому був увесь змирений, і, страшенно заінтригований усім цим, якнайшвидше помчав додому. Під'їхавши до будинку, він знову побачив, як у великі скляні двері вітальні заходить той самий чоловік. Кинувши поводи слузі, дядько моєї братової поспішив до вітальні. Там сиділа його сестра, й більше не було нікого. "Еліс, де мій кузен Гаррі?" — "Твій кузен Гаррі, Джоне?" "Так. З Бомбея. Я щойно зустрів його по дорозі, а оце зараз бачив, як він заходив сюди". Та у вітальні, окрім них, не було жодної душі, а в цю годину і хвилину, як з'ясувалося згодом, його кузен помер в Індії...
А чи доводилося вам чути історію про те, як одній вельми розсудливій
—старій панні, яка дожила до дев'яноста дев'яти років і до останніх своїх днів—
—зберігала тверезий розум, явився Сирітка? Цю історію часто розповідають не-— правильно, але я розкажу, як усе було насправді, оскільки це, по суті, наш родинний переказ, бо та панна була нашою родичкою. Отже, коли їй було близько сорока років і вона все ще залишалася напрочуд гарною жінкою (її коханий помер молодим, от чому вона так і не вийшла заміж, хоча отримувала багато пропозицій), вона переїхала жити в Кент, де її брат, індійський купець, придбав будинок. Існувала леґенда, що колись цей маєток був довіреною власністю одного чоловіка, опікуна малого хлопця, справжнього спадкоємця. Та сам опікун був наступним спадкоємцем, і він жорстоко катував хлопця, аж поки той помер від страшних тортур. Але стара панна нічого цього не знала. Дехто розповідає, нібито в її спальні була клітка, в якій опікун звичайно тримав хлопчика. Але це не так, насправді то була комірчина. І от пішла вона спа-