— Зафоде, — тихенько погукав він, — поглянь-но на ці візочки.
Зафод поглянув, і вони йому теж сподобалися.
Те, що вони оглядали, і справді були невеличкими, але екстравагантними пристроями. Такі іграшки могли собі дозволити тільки дуже багаті люди. З першого погляду в них не було нічого особливого. Вони дуже скидалися на паперові літачки довжиною двадцять футів і були виготовлені з тонкої, але одночасно міцної металевої фольги. У хвостовій частині розміщувалася горизонтальна кабінка, розрахована на двох осіб. Кожен пристрій мав мініатюрний двигун з фотонним приводом, якому не вистачало потужності, щоб розвивати великі швидкості. Однак, що цікаво, ці літальні пристрої були обладнані спеціальними радіаторами.
Маса кожного з радіаторів перевищувала дві тисячі мільярдів тонн. Вони містилися посередині корпусу в чорних дірах, які утримувалися електромагнітним полем. Ці радіатори давали можливість підвести літальний при-стрійна відстань кількох миль від зірки, щоб там вловити хвилі плазми, які раз по раз відриваються від сонячної поверхні.
Ніщо так не звеселяє, як гойдання на сонячних хвилях. Це найекзотичніший вид спорту в усьому Всесвіті. Ті, кому не бракує мужності і хто може дозволити собі таку розвагу, входять до числа найзнаменитіших осіб Галактики. Звичайно, ця розвага запаморочливо небезпечна — ті, що залишаються живими під час катання на сонячних хвилях, неминуче помирають, виснажені сексуальними втіхами під час вечірок у Дедальському клубі, які організовують на честь тих, котрі повернулися неушкодженими.
Форд і Зафод переглянулися і пішли далі.
— Дивись, яка крихітка он там, — сказав Форд, — зоряна колісниця оранжевого кольору з чорними рефлекторами...
Ця зоряна колісниця теж була невеличким зорельотом і, правду кажучи, назва його зовсім не відповідала дійсності, бо саме міжзоряні відстані були йому не під силу. По суті, це була спортивна модель для польотів навколо планети, але на її оформлення не пошкодували зусиль, і її можна було сплутати з чим завгодно. Втім, над нею попрацював хороший дизайнер.
Вони пішли далі.
Наступний екземпляр був більших розмірів і досягав тридцяти ярдів у довжину: корабель-лімузин. Його проектанти очевидно намагалися досягти тільки однієї мети: щоб усі, хто побачить їхнє дітище, кусали лікті від заздрощів. Зовнішнє оформлення корабля та всілякі аксесуари наче говорили:
"Я не лише настільки багатий, що можу дозволити собі такий корабель. Я багатий до того, що можу ставитися до нього не надто серйозно". Корабель був неймовірно бридкий.
— Ти тільки поглянь на нього, — сказав Зафод, — мультикластерний кварковий двигун, обтічна обшивка з перспулексу. Не інакше, як збудований на спеціальне замовлення у системі Лазлар лирікон.
Він дюйм за дюймом оглянув весь корабель.
— Авжеж, — сказав він, — поглянь-но, тут на нейтринному обтічнику емблема у вигляді інфрачервоної ящірки. Фабричний знак Лазлару. Його власник зовсім міри не знає.
— Якось повз мене пролетіла одна така штукенція поблизу Аксель Небули, — сказав Форд, — я саме піднімався на орбіту, а вона прошмигнула повз мене і, уяви, її двигуна зовсім не було чути. Просто неймовірно.
Зафод присвиснув зі знанням справи.
— А через десять секунд, — сказав Форд, — ця штуковина врізалася прямісінько у третій супутник Джаглан Бети.
— Та невже?
— Втім, на вигляд це чудовий корабель. Ззовні нагадує рибу, рухається, як риба, але керувати нею, то краще вже коровою. Форд повернувся у протилежний бік.
— Агов, ану поглянь-но сюди, — гукнув він, — з того боку велика фреска у вигляді вибуху зірки. Це фабричний знак "Небезпечної зони". Цей корабель напевно належить Хотблекові. Ото щасливчик. Вони виконують цю жахливу пісню. Ти ж пам'ятаєш. Вона ще закінчується тим, що космічний корабель падає на Сонце. Вони вважали, що це неабияке видовище. Хоча й дороге, якщо зважати на те, скільки витрачалося на одноразові зорельоти.
Але увага Зафода була прикута до чогось іншого. Він втупився у корабель, який стояв біля лімузина Хотблека Дезіато. У нього відвисла щелепа.
— Це, — сказав він, — це... справді дуже шкідливо для очей...
Форд теж поглянув на нього. І теж застиг як укопаний.
Зореліт був збудований за класичними і простими канонами, нагадував собою сплющеного лосося двадцять ярдів завдовжки. Акуратний і гладенький.
У нього була тільки одна особливість.
— Він такий... чорний! — сказав Форд Префект. — Навіть важко розгледіти його форму... він наче поглинає світло!
Зафод не обзивався. Він не зводив від корабля закоханих очей.
Його чорнота була такою насиченою, що важко було сказати з певністю, на якій відстані від нього ви стоїте.
— Очам нема за що зачепитися... — сказав здивований Форд.
Його переповнювали емоції. Він вкусив себе за губу.
Зафод, наче заворожений, поволі наблизився до корабля. О, як він бажав стати його власником. Він простягнув руку, щоб погладити поверхню. Рука повисла в повітрі. Він знову простягнув руку, щоб погладити поверхню.
Рука знову зупинилася.
— Підійди і торкнися його поверхні, — притишеним голосом сказав він.
Форд простягнув руку. Його рука зупинилася.
— Це... це неможливо... — пробурмотів він.
— Бачиш? — сказав Зафод. — Вона повністю позбавлена тертя. Це ж усім кораблям корабель...
Він повернувся і серйозно подивився на Форда. Принаймні одна з його голів — інша не зводила нажаханих очей від корабля.
— Маєш ідеї, Форде? — запитав він:
— Ти маєш на увазі... е... — Форд зиркнув через плече, — ти хочеш накивати п'ятами на ньому? Гадаєш, варто?
— Ні.
— Я теж гадаю, що ні.
— Але все одно це зробимо, правда?
— Хіба ми можемо інакше?
Вони ще трохи милувалися кораблем, поки Зафод несподівано взяв себе в руки.
— Незабаром пора рушати, — сказав він. — Ось-ось Всесвітові настане кінець і усі космічні вовки поспішатимуть сюди до своїх лялечок.
— Зафоде, — сказав Форд.
— Чого тобі?
— Як ми це зробимо?
— Дуже просто, — відповів Зафод. Він повернувся і гукнув: — Марвіне!
Поволі, втомлено, під супровід поскрипування і клацання у суглобах, які він навчився імітувати, Марвін повернувся на оклик Зафода.
— Ходи сюди, — наказав Зафод. — У нас є для тебе робота.