Ми із різних шкіл прийшли
Разом тут учитись.
Браття, дружно як один
Будемо ж труди-и-тись!..
А в найважчі для Шкіди дні, коли в ній вибухнула бурна епідемія злодійства, завідуючий школою знову, за висловом шкідців, "заліз у глибоку давнину" і витягнув звідти соціальний захід захисту від злочинців, який застосовували в Стародавній Греції, — остракізм.
Питання про те, кого піддати остракізму, поставили на закрите голосування.
Ще так недавно всі шкідці були зв'язані круговою порукою, непорушним блатним законом: "Своїх не видавати!"
Але, пропонуючи новий крутий захід, Вікмиксор відчував, що крига рушила: Шкіда вже не та, на неї можна покластися.
І справді, тільки меншість тих, що голосували, повернула аркуші незаповненими. Та й то з мотивів, які було чітко виражено в написі на одному з аркушів: "Боюся писати — поб'ють".
А більшість хлопців знайшла в собі мужність назвати імена коноводів, які лише за кілька днів до того задавали в Шкіді буйні й щедрі бенкети й катали босоногу компанію по місту в легковому автомобілі.
Цей товариський суд був, по суті, найбільшою перемогою. Вікмиксора в боротьбі з шкідською анархією і злодійством. Завдано було рішучого удару круговій поруці, розвінчано бандитське молодецтво.
Нелегко було перемогти романтику кримінальщини.
Вікмиксор добре розумів натуру своїх вихованців, їхню схильність до всього гострого, незвичного, яскравого. Тому він і намагався з усіх сил захопити їх новими й новими оригінальними й химерними вигадками. На перших порах хлопці ставилися до них досить глузливо, але потроху втягувались у винайдену Вікмиксором своєрідну педагогічну гру.
Так було придумано шкільну газету, потім герб і гімн школи, потім самоуправління — республіку (звідки згодом і виник заголовок повісті) і, нарешті, остракізм, перенесений з майданів стародавніх Афін у школу для дефективних на Петергофському проспекті.
Але у своїх безперервних шуканнях нових педагогічних прийомів Вікмиксор не завжди йшов "у глибину століть". Разом з пристрастю до деякої екзотики йому властиве було живе почуття реальності й сучасності.
Перебираючи характеристики й біографії найбезнадійніших шкідців з довгим переліком їхніх злочинів та покарань, він напружено думав:
"А все-таки щось ще не використано. Що ж?.."
І тут він зрозумів, що упущено найголовніше: трудове виховання.
Чотирьох найбільш злісних винуватців крадіжки, які дістали найбільшу кількість записок при голосуванні, Вікмиксор після тривалих роздумів вирішив перевести в Сільськогосподарський технікум.
З гірким почуттям покидала ця четвірка Шкіду. На вокзалі один з четвірки — Циган — рішуче заявив: "Утечу!" Але він не втік.
Через деякий час товариші одержали від нього з технікуму довгого листа.
"… Вікмиксор добре зробив, що влаштував мене сюди, — писав він. — Передайте йому привіт і моє захоплення його талантом передбачати життя, знаходити шляхи для нас… Закоханий у сівалки, молотарки, в племінних корів, у нашу маленьку метеорологічну станцію… Я оглядаюся назад. Чотири роки тому я гопничав у Вяземській лаврі, був вартовим у хазушииків. Тоді моєю мрією було стати вправним злодієм… Я не думав тоді, що ідеал мій може змінитись. А тепер я не вірю своєму минулому, не вірю, що колись я попав по підозрі в мокрому ділі до лаври, а потім і в Шкіду. Їй, Шкіді, я зобов'язаний своїм сучасним і майбутнім…"
У статті "Дитинство й література" (1937 р.) А. С. Макаренко, говорячи про повість Бєлих і Пантелєєва, відзивається про неї так?
"… Власне кажучи, ця книга є сумлінно намальована картина педагогічної невдачі".
І справді, невдач, зривів і метань у роботі педагогічного колективу республіки Шкід було чимало. Іноді він виявляв щодо своїх вихованців надмірний лібералізм, а часом вдавався до таких давно засуджених радянською педагогікою заходів, як щоденники, схожі на кондуїт, і карцер.
А проте вважати всю діяльність Шкіди суцільною педагогічного невдачею було б навряд чи справедливо, хоч у талановитого, але не завжди послідовного Вікмиксора не було тієї стрункої і ретельно розробленої системи, якої вимагав од вихователів А. С. Макаренко. Не вистачало йому інколи й витримки, потрібної для того, щоб справитися з стихією, яка бушувала в Шкіді.
Автор "Педагогічної поеми" підходить до петроградської школи імені Достоєвського як суворий критик-педагог, різко й рішучо засуджує поширено тоді в літературі милування романтикою безпритульщини.
Настороженість, з якою він читав повість колишніх безпритульників, цілком зрозуміла.
Але не треба забувати, що "Педагогічна поема" була підсумком тривалого досвіду виховної роботи, а "Республіку Шкід" написали юнаки, які щойно залишили шкільну парту.
І все-таки їм пощастило намалювати правдиву і об'єктивну — "сумлінну", за висловом А. С. Макаренка, — картину, яка виходить далеко за рамки шкільного побуту.
В цій повісті з усією чіткістю відбився час. Крізь хронічку "Республіки Шкід" з її маленькими заворушеннями та бурями проступає образ Петрограда тих суворих днів, коли в його ворота рвалися білі і в місті було чути, як "ухають зовсім близько гармати й у вікнах дзенькають стекла". І навіть після того, як було відбито останній натиск ворога, вулиці міських околиць що були обплутані колючим дротом і завалені мішками з піском. Місто, яке стійко витримало блокаду, тільки починало оживати, приводити до ладу зруйновані і наскрізь проморожені будівлі, підбудовувати заводи, боротися з голодом і спекуляцією. Але чорний ринок — товкучка — все ще кишів усяким набродом — приїжджими мішечниками, маклаками, продавцями й скупниками краденого. І серед цього натовпу, що кипів, "як червиве м'ясо", шастали бездомні або такі, що відбилися від дому, діти, які з малих років проходили тут школу злодійства.
В гарячковій метушні товкучки металось і судорожно дихало приречене на загибель минуле.
Працюючи над своєю книгою, молоді автори розуміли — або, точніше, відчували, — що без цього фону часу їхній шкільний літопис був би набагато менш серйозний і значимий.
Але, по суті, не тільки в повісті, а й у самій школі, про яку в ній мовиться, можна простежити виразні прикмети часу. У Шкіді, як і за її стінами, ще боровся відживаючий старий побут з першими паростками нового. І зрештою нове взяло гору.