На перших порах за танцюючу ходу його прозвали "Руб двадцять", але потім, коли придивились і полюбили його, називали не інакше, як дядя Дима.
Тюленчук був українець, тихий і трохи сентиментальний. Він любив свою батьківщину і свій предмет — російську мову. В роботі Юнкому він узяв надзвичайно діяльну участь, і незабаром літгурток Юнкому став найсильнішим з усіх гуртків. Спочатку гуртківці вели роботу замкнуто, потай, а коли зміцніли і згуртувалися, винесли її напоказ усій школі.
Літгурток почав улаштовувати регулярні збори, на яких гуртківці читали свої твори. Виходили літературні альманахи. За альманахами з'явилися літературні суди над героями класичних творів, а на довершення всього літгрупа Юнкому відкрила своє видавництво і дала гуртку назву "Зелене кільце".
"Зелене кільце" — це не просто гарні слова, це алегорія. Співдружність — кільце молодих, зелених літераторів.
І тепер здійснилася мрія Японця про хороший літературний журнал.
"Зелене кільце" заснувало видання товстого літературно-художнього щомісячника "Аргонавти". А через деякий час вийшов і перший випуск бібліотечки "Зелене кільце" з поемою Пантелєєва про блокаду та голод.
"Лондон — Чікаго
Без передишки" –
Ясний і чіткий
Клич реклам…
Так починалася ця поема, що мала назву "Ми — їм". За цим випуском почали виходити і інші.
Юнком твердо став на рейки. Пожвавилася кімната Юнкому. Гуртки працювали одночасно в чотирьох кутках, а посередині, за столом, уткнувшись у книжки, сиділи аматори читання. І, як тоді, в темну ніч, у ніч народження підпільної комуністичної організації, чути було уривки мови, але вже не приглушені й тихі, а дзвінкі і вільні:
— Другий конгрес Комінтерну… Двадцятий рік… Тридцять сім країн…
І слухачі, затамувавши подих, уважно вслухалися в слова лектора.
— Добре, — казав Пантелєєву лагідний у такі хвилини Янкель, що зовсім недавно став його сламником.
— Добре, — підтверджував Льонька, оглядаючи чистеньку веселу кілі матку.
— Комінтерн… Умови партіям, які вступають… Розкладу не повинно бути… Пропаганда…
Б'ються нові слова й глибоко западають у голови юнкомців. Усміхається червоний прапор школи, поставлений у куток, вкритий чохлом, і підморгує весело жовтенький соняшник з двома літерами "ШД" — герб республіки Шкід.
СОДОМ І ГОМОРРА
Безвладдя. — Сивер Долгорукий. — Ост-інд-кофе. — Перший наліт. — Гульня. — Босоніж на форді. — Два юнкомці і Пірль Уайт. Содом і Гоморра.
Вікмиксор поїхав до Москви на якийсь з'їзд працівників соцвиху. Управління республікою перейшло до Еланлюм. Хоча це й була людина з сильним характером, вона все-таки була жінкою. Шкідці відразу ж це зрозуміли, і зрозуміли по-своєму. Вони забуянили. Жінка, на їхню думку, була істотою набагато безвільнішою, ніж чоловік, та ще такий чоловік, як Вікмиксор. І цього було досить, щоб Шкіда забешкетувала.
Спочатку особливих бешкетів не було, просто погіршала дисципліна: пізніше лягали спати, спізнювались у їдальню і на уроки, частіше говорили грубощі вихователям. Але незабаром знайшлися хлопці, які зрозуміли, що з такого становища можна мати користь. Ватажком став Сивер Долгорукий, що недавно прийшов у Шкіду.
Походження він був, за шкідськими масштабами, високого — сип артиста, а зовнішність мав дуже грубу, чому й дістав у Шкіді прізвисько Гужбан.
Гужбан народився в інтелігентній сім'ї — батько, матір і сестра його, як сказано вище, були артисти. Звикнувши до вільного життя богеми, батьки віддали сина змалечку у приют для дітей артистів. Там Сивер пробув до дев'яти років і вже встиг показати свою натуру. В "артистичному" приюті він крав, хуліганив. Його перевели в Царське Село, в приют класом нижче. Там він показав себе повністю, крав уже запоєм: у начальства, обслуговуючого персоналу і навіть у товаришів. Вчився в Царськосельській гімназії, але вчитися не любив, ледарював і до того ж виявив злодійські здібності. З першого ж класу його вигнали. Незабаром вигнали і з приюту — перевели в інший приют, для дефективних…
Сталося це вже після революції. На той час Сивер Долгорукий встиг навіки втратити батька, матір і сестру. Батько вмер, а матір і сестра виїхали невідомо куди, забувши про нього, — може, в гарячці, а може, й навмисно. Долгорукий пішов по дефективних приютах, з кожного вилітав за крадіжки, в деяких ніби ставав серйознішим, але, не витримавши й прокравшись, ішов далі. Побував у лаврі і зрештою якось потрапив у Шкіду. Сюди він прийшов, маючи репутацію "безнадійного", але Вікмиксор прийняв його, бо не вважав, що можна говорити про безнадійність хлопця, якому щойно минуло п'ятнадцять років. А втім, вік Долгорукого завжди і для всіх лишався загадкою. Він казав, що йому п'ятнадцять років, а на вигляд здавалося — не менше вісімнадцяти. Перевірити ж було неможливо — метрику Долгорукого загубили, отож дуже ймовірно, що в роках він прибріхував, — можливо, для того, щоб відтягти строк підсудності. В усякому разі він прийшов з дуже недоброю славою, в Шкіді одразу ж почав бешкетувати, красти, а тут підвернулося "безвладдя", і він повністю показав свою натуру.
♦
Гужбан був у сламі з Циганом. Циган, сам хлопець розвинений, любив дружити з хлопцями молодших класів, і притому дуже часто з страшенними бешкетниками. Може, розраховував уберегти їх од остаточного падіння, хоч і сам у моральному відношенні був не дуже стійкий. Гужбан був хитрий і водночас сильний. Тільки перед ним знічувався Циган. Долгорукий зумів підкорити його своїй волі.
Одного разу після уроків Гужбан зайшов у четверте відділення і покликав Цигана:
— Ходімо, мені треба з тобою поговорити.
Циган встав і вийшов з класу. Вони пройшли у верхній зал і сіли на підвіконня.
— У чому справа? — спитав Циган.
Гужбан озирнувся навкруги і, прицмокнувши язиком, таємниче пробасив:
— Діло є… Заробити можна.
— На чому?
Гужбан ще раз передбачливо озирнувся.
— Кофе… — зашепотів він. — Голий пан бачив… Споживчого товариства кофе… у дворі. Там мішок стоїть. Голий з Козлом дірку проколупали, фунтів два у кишенях винесли й чухонці за двадцять лимонів вивалили… Чув?
— Чув… Ну й що?
Гужбан нахилився до самого вуха Громоносцева.