Вікмиксор прочитав рекомендацію губвно і, читаючи, побіжно оглянув Айвазовського.
Він був досить високий, широкий у плечах, а гордовите, з задертим носом обличчя примушувало припускати, що в нього твердий і сильний характер.
— Добре, — сказав Вікмиксор. — Я прийму вас штатним вихователем, але, крім того, нам потрібен викладач малювання… Ви могли б?..
— Я племінник Айвазовського, — гордо відповів той. — А крім того, я закінчив Академію художеств. Я…
— Чудово, — обірвав завшколою. — Вас зараховано в штат. Завтра ви чергуєте з другої години дня. Сподіваюся, ви зумієте підійти до вихованців.
— О! — вигукнув Айвазовський. — Це я зумію… У мене є досвід… Я…
Схоже було, що він хотів додати — "племінник Айвазовсього", але не сказав цього, не встиг: у коридорі задзеленчав дзвоник, сповіщаючи про кінець уроку, і канцелярію заповнили педагоги та вихователі.
Айвазовський пом'яв капелюх, подивився на Вікмиксора, що розмовляв э іншими, хотів було подати руку, потім роздумав і, сказавши: "До завтра", — вийшов з канцелярії, поблискуючи визолоченим пенсне на задертому вгору носі.
На другий день після уроків до класу четвертого відділення зайшов Вікмиксор у супроводі Айвазовського.
Вихованці встали.
— Хлопці, — промовив Вікмиксор, — це ваш повий вихователь… Художник. Дуже гарна людина… Сподіваюсь, ви зійдетесь із ним…
Коли Вікмиксор вийшов з класу, хлопці обступили нового вихователя.
Той, у свою чергу, стиснувши під пахвою портфель, розглядав через пенсне своїх нових вихованців. У класі він чомусь одразу викликав смішливий настрій.
— Як ім'я твоє, о прибулець, новий воїн із стану халдеїв? — удавано врочистим топом спитав Японець.
— Мене звуть Сергій Петрович, — відповів вихователь. — А прізвище моє Айвазовський.
— Айвазовський! — пролунали вигуки. — Чи не художник?
— Так, художник, — підвівши голову, відповів халдей. — Я племінник свого дядька Айвазовського, який намалював "Дев'ятий вал" та інші картини.
— Здорово! — вигукнув Янкель.
Хлопці ще тісніше обступили нового вихователя. Той сів за порожню парту і поклав перед собою портфель.
— А ви що робите? — запитав він. — Чим займаєтесь у вільний час?
— Халдеїв б'ємо, — пробасив Купець.
— Що? — перепитав Айвазовський.
— Халдеїв б'ємо, — повторив Офенбах. — Буянимо, в очко ріжемося…
— Та-ак, — протягнув Айвазовський, не зрозумівши того, що сказав Купець. — А я, — мовив він, — інакше з вами заняття поведу. У мене своя система виховання.
— Яка ж у вас система? — спитав хтось.
— Може, розповісте? — попросив Янкель.
— У мене така система: я сам проводжу з вихованцями години їхнього дозвілля, читаю їм уголос, граю…
У натовпі хлопців хтось хихикнув.
— Цікаво, — сказав Янкель. — Що ж, ви сьогодні й приступите до виховної роботи?
— Так, я думаю.
"Племінник свого дядька" понишпорив у портфелі і витягнув якусь книжку.
— Зараз я прочитаю вам щось цікаве, — сказав він. — Я добре читаю; закінчив, між іншим, декламаційні курси…
— Давайте читайте, — перебив Льонька Пантелєєв.
Айвазовський поклав книгу на стіл.
— Що це? — запитав Янкель і, глянувши на заголовок, голосно розреготався.
— "Крокодил" Корнія Чуковського, — прочитав він. — Спритно!
Клас затремтів од сміху.
Вихователь здивовано оглянув хлопців, які нестримно реготали, і спитав:
— Чого ви смієтеся? Це дуже цікава книжка.
— Гаразд, читайте! — знову закричав Пантелєєв. Айвазовський підвівся, поставив ногу на лаву парти і, закинувши голову, почав:
Жив-був крокодил,
Він по Невському ходив,
Цигарки собі курив,
По-турецьки говорив…
Кр-ро-кодил,
Кррро-кодил,
Крррокодилович…
Він читав ці дитячі гумористичні вірші з таким пафосом, так ревів, вимовляючи слово "крокодил", що слухати без сміху не можна було. Хлопці заливалися.
Айвазовський ображено згорнув книжку.
— Що смішного? — сказав він голосом, який затремтів від образи. — Ви нерозумні хлопчаки і нічого не тямите в поезії.
— Давай читай! — кричали хлопці. — Читайте, Сергію Петровичу!
Похмурившись трохи, вихователь перегорнув сторінку й читав далі. І щоразу, коли він декламував: "Кр-ро-ко-дил, кррро-кодил, крррокодилович", шибки в класі тремтіли від нестримного, буйного, істеричного сміху.
Коли він закінчив, Японець вискочив на парту й промовив:
— Увага! Традиції і звичаї Уліганської республіки зокрема і всієї Шкіди в цілому вимагають, щоб кожному новому шкідцеві або халдеєві давали прізвисько. Цей пово-спечений халдей не є винятком і жде свого бойового хрещення. Думаю, що ім'я Крокодил найбільше підійде до нього.
— Браво! — закричали хлопці і нагородили Япончика оплесками.
Потім кожен вважав за свій обов'язок підійти до Айвазовського, поплескати його по плечу й сказати:
— Поздоровляю, Крокодиле Крокодиловичу.
Вихователь сидів, розгублено розглядаючи обличчя, що з усіх боків обліпили його. Він не знав, що робити, або ж просто не зумів виявити свій прекрасний виховательський досвід.
Так почалася педагогічна кар'єра Крокодила Крокодиловича Айвазовського, племінника свого дядька — великого морського пейзажиста Айвазовського. З перших же днів він втратив у вихованців авторитет…
— Барахло, — сказали шкідці.
♦
Перший урок малювання відбувся на другий день у четвертому відділенні. Крокодил увійшов до класу і, пройшовши до вчительського стола, поставив на нього карельської берези скриньку з олівцями та вилитий з гіпсу зрізаний конус.
Коли він увійшов, у класі чоловік п'ять встало, всі інші надумали випробувати ставлення нового педагога до дисципліни й залишилися сидіти. Крокодил нікому зауваження не зробив, а, виклавши із скриньки купу різнокаліберних недогризків олівців, сказав:
— Візьміть собі по олівцю.
Кожен підійшов до стола і вибрав недогризок, який довший і кращий. На столі лишилося ще штук двадцять п'ять.
Япончик, відчуваючи пожадливу любов до канцелярських предметів — олівців, пер, паперу, — підморгнув Янкелю і, зітхнувши, прошепотів:
— Смаковито. Га?
— Т-так, — підтакнув Черних, жадібно оглянувши купу олівців.
— Приготуйте папір, — скомандував викладач.
— Нове діло, — обурився Горобець. — Що ми, свій папір псуватимемо, чи як?
— Факт, — підтримав Пантелєєв. — Тягніть з халдейської, — там цього добра досить.