У четвертому відділенні в той час виходило чотири друкованих органи: журнали "Вперед", "Вісник техніки", "Дзеркало" і газета "Будні".
— Згодні, хлопці, що екстрений помер потрібен?
— Згодні, — відповів Янкель. — Я пропоную випустити одноденку спільно.
— Ідея! — вигукнув Пантелєєв.
— Нікому кривди не буде, — підтвердив Сашко Пильников, співредактор "Буднів".
Вирішили випустити газету "Шкід". Відповідальним редактором призначили Янкеля, секретарські і репортерські обов'язки взяв на себе Пантелєєв.
♦
Уранці занять у класах не було. Вся школа під керівництвом Костолмеда й Кондуктора працювала, оздоблюючи будинок до свята. З їдальні і спалень переносили в Білий зал лави, прикрашали зеленню портики сцени; зеленню обвили також портрети вождів революції, розвішані по стінах, величезний портрет Достоєвського і герб школи — жовтий соняшник з ініціалами "ШД" в центрі. Вздовж стін розставили класні дошки, обклеєні діаграмами та плакатами, зошити й інші експонати обліку.
О дванадцятій годині продзвонив дзвоник на обід. Обідали похапцем, без ніякого бешкетування і звичайних скандалів. Коли закінчили обід, до їдальні ввійшов Вікмиксор і скомандував: "Встати!"
Хлопці підвелися. В їдальню квапливо ввійшла літня невисока жінка, закутана в сіру пухову шаль.
— Ліліна, — пробіг по лавах шепіт.
— Здрастуйте, хлопці! — привіталася завідуюча губвно. — Сідайте. Хліб та сіль.
— Спасибі! — відповів хор голосів.
Хлопці посідали. Ліліна походила по їдальні, потім сіла до столу першого відділення й почала розмову з малюками.
— Скільки тобі років? — спитала вона у Якутки.
— Десять, — відповів той.
— За що попав у школу?
— Крав, — сказав Якушка й почервонів.
Ліліна хвилину подумала.
— А тепер що ти робиш у школі?
— Вчуся, — відповів Якушка, ще більше червоніючи.
Ліліна всміхнулась і поплескала його, як дівчинку, по щоці.
— А ти за що? — звернулася вона до Кондрушкіиа, тринадцятирічного дегенерата з квадратним лобом і одвислою нижньою щелепою.
— Хату підпалив, — похмуро відповів той.
— Нащо ж ти її підпалив?
Кондрушкін, який мав прізвисько Квадрат, тупо подивився в обличчя Ліліній і відповів:
— Так. Захотілось — і підпалив.
Підійшов Вікмиксор.
— Цей у нас тільки два місяці, — сказав він. — Ще зовсім не обтесаний. Але нічого, обробимо. Це теж палій, — показав він на іншого першокласника — Калину. — Цей уже більше року в нас. За підпал в інтернаті перевели.
— Нащо ти зробив це? — спитала Ліліна.
Калина почервонів.
— Дурний був, — відповів він, похнюпившись.
Поговоривши трохи, Ліліна разом із Вікмиксором вийшла з їдальні. Незабаром до стола четвертого відділення підсів Горобець, що був на той час кухонним старостою.
Він був червоний як буряк, і видно було, що йому не терпиться щось розповісти.
— Здорово! — промовив він нарешті. — Мало не влип.
— Що таке? — спитав Японець.
— Та Ліліна… Не встиг черговий двері відчинити — влітає на кухню:
— Староста?
— Староста, — кажу.
— Скільки сьогодні одержано на день хліба? — А я, признатися, точно й не пам'ятаю, хоч у зошиті й записано.
— Два пуди вісім фунтів з половиною, кажу — навмання, звісно.
Вона далі:
— А м'яса скільки?
— Пуд десять, — кажу.
— Цукру?
— Фунт три чверті.
— Молодець, — каже і пішла.
Всі розреготалися.
— Спритно! — вигукнув Янкель. — Ну й Горобчик!
Після обіду вихователі скомандували класам вишикуватись і відділеннями провели їх до Білого залу. Там уже було чоловік десять гостей.
Від губвно, крім Ліліної, були присутні ще два чоловіки — від комісії у справах неповнолітніх і від соцвиху. Крім того, були представники від шефів — Петропорту, від Інституту професора Грибоєдова і кілька студентів з Інституту Лесгафта.
Шкідці, додержуючи порядку, розсілися по місцях. Попереду сіли малюки; четверте відділення було останнє. Янкель і Пантелєєв принесли з класу папір та чорнило і сіли за окремим столом редакції.
На сцену вийшов Вікмиксор.
— Товариші! — сказав він. — Зараз у нас відбудеться облік, облік наших знань, облік проробленої роботи. Давайте покажемо присутнім тут дорогим гостям, що ми не марно провели час, що ми щось зробили… Почнемо облік.
Слова Вікмиксора зустріли оплесками з усіх лав.
— Першою буде німецька мова, — оголосив Вікмиксор, який уже спустився зі сцени і сів у першому ряду, по сусідству з гостями.
На сцену піднялася Еланлюм.
— Зараз ми продемонструємо наші маленькі успіхи в розмовній німецькій мові, потім покажемо сценку з "Вільгельма Телля". Хлопці, — звернулася вона до четвертого відділення, — підійдіть сюди.
Японець, Циган, Кобчик, Купець і Горобець один за одним пройшли на сцену і стали обличчям до залу.
Еланлюм обвела поглядом навколо і, не знайшовши, мабуть, нічого більш підхожого, тицьнула себе пальцем в ніс і спитала у Купця:
— Вас іст дас?
Купець усміхнувся, зніяковів. З німецької мови він був останнім у класі.
— Ніс, — відповів він, почервонівши.
Гості, а за ними й весь зал розреготались. Еланлюм засмутилася.
— Добре, що хоч запитання зрозумів, — сказала вона. — Єонін, — звернулася до Японця. — Вас іст дас? Антворте.
— Дас іст ді пазе, Елло Андріївно.
— Гут. Вас іст дас? — звернулася вона до Цигана, вказавши на вікно.
— Дас іст дас фенстер, Елло Андріївно, — відповів Циган, поблажливо всміхнувшись. — Ви що-небудь серйозніше, — прошепотів він.
— Нун гут… Вогін геост ду ам зоинабенд? — повернулася Еланлюм до Горобця.
Горобець знав, що Еланлюм питає, куди він піде в суботу, знав, що піде у відпустку, але відповісти не зміг. За нього відповів Єонін.
— Ер гейт іп урлауб.
— Гут, — задовольнившися, похвалила німка.
Так, кидаючи запитання то одному, то другому, вона п'ятнадцять хвилин демонструвала "успіхи в розмовній німецькій мові".
Потім той же склад вихованців показав сцену з п'єси "Вільгельм Телль" німецькою мовою. Гості були в захопленні од "Вільгельма Телля", довго аплодували.
За німецького мовою йшла російська мова. Гості й педагоги запитували вихованців, ті відповідали.
Потім ішли стародавня та російська історія, політтрамота, географія і математика.
Пантелєєв і Янкель весь час посилено працювали в своїй "похідній редакції". Коли Вікмиксор оголосив перерву і всі зібралися встати, на сцену вийшов Янкель.