— Чогт я вами! Мигова, — прогаркавив Льонька, з усміхом відповідаючи на потиск.
Обступивши Льоньку, хлопці один за одним потискували йому руку.
— Братва! Братва! А ми ж найголовнішого не сказали! — гукнув Янкель, вискакуючи на парту. І, звертаючись із цієї трибуни до новенького, він заявив: — Пантелей, спасибі тобі від усього класу за те… за те, що ти… ну, ти, словом, сам розумієш.
— За що? — здивувався Льонька, і по обличчю його було видно, що він не розуміє.
— За те… за те, що ти не накотив на нас, а взяв вину на себе.
— Яку вину?
— Як це — яку? Ти ж сказав Віті, що коржики у Сови ти замотав? Ну гаразд, не скромничай. Сказав же?
— Я?
— Авжеж! Хто ж іще?
— І не думав.
— Як — не думав?
— Що я, дугний, чи що?
У класі знову запала тиша. Тільки Мамочка, не стримавшись, кілька разів приглушено хихикнув.
— Дозвольте, як же це? — промовив Янкель, потираючи лоба, на якому виступив піт, — Що за чорт?! Ми ж думали, що тебе за коржики Вітя в ізолятор посадив.
— Так. За когжики. Але пги чому ж тут я?
— Як ні при чому?
— Так і ні пги чому.
— Тьху! — розсердився Янкель. — Та поясни ти нарешті, занудо, в чому річ!
— Дуже пгосто. І пояснювати нема чого. Віті питає: "За що тебе били? За когжики?" Я й сказав: "За когжики…"
Пантелєєв подивився на хлопців, і шкідці вперше побачили на його вилицюватому обличчі веселу, відкриту усмішку.
— А що? Хіба не пгавда? — осміхнувся він. — Хіба не за когжики ви мене били, чогти?..
Дружний регіт усього класу не дав Пантелєєву докінчити.
Було укладено мир. Пантелєєва назавжди прийняли повноправним членом у дружну шкідську сім'ю.
Його пакунок з перами, кашне і пісним цукром того ж дня було розпаковано, і все опинилося на своїх місцях. А через деякий час Льонька і взагалі перестав думати про втечу. Хлопці полюбили його, і він теж прив'язався до багатьох своїх нових товаришів. Коли трохи відтаяв і розговорився, він розповів хлопцям про своє життя.
І виявилося, що Вікмиксор казав правду: цей тихенький, небалакучий і соромливий хлопець пройшов, як кажуть, вогонь, воду і мідні труби. Він рано втратив сім'ю і кілька років був безпритульним, тинявся по різних містах республіки. До Шкіди він уже побував у чотирьох чи п'яти дитбудинках і колоніях; йому не раз доводилося почувати і в тюремних камерах, і в арештних будинках, і в залізничних Чека… За його спиною було кілька приводів у карний розшук[4].
До Шкіди Льонька прийшов добровільно; він сам надумав покінчити зі своїм темним минулим. Тому прізвисько Нальотчик, яке дали йому хлопці замість прізвиська Черниця, що не виправдало себе, його не влаштовувало і обурювало. Він сердився і кидався з кулаками на тих, хто його так називав. Тоді хтось вигадав йому нове прізвисько — Коржиков.
Але тут знову сталася подія, яка не тільки поклала край усім глузуванням з новенького, але й піднесла новонаверненого шкідця на зовсім недосяжну висоту.
♦
Якось, тижнів за два до того, як прийти в Шкіду, Льонька був у кінематографі "Ампір" на Садовій — дивився американський ковбойський бойовик. Перед сеансом показували дивертисмент: виступали фокусники, жонглери, схожа на рибу співачка у лускоподібній сукні проспівала два романси, дві дівчини в матроських штанях станцювали матлот, а під кінець виступив куплетист, який виконував під акомпанемент маленького акордеона "частівки на злобу дня". Льонька прослухав ці частівки, і йому здалося, що він сам може написати анітрохи не гірше. Повернувшись додому, він вирвав із зошита аркуш і, поспішаючи, щоб не зникло натхнення, за десять хвилин написав шість чотиривіршів, серед яких був і такий:
Курси золота піднялись,
Бо настав час непу.
В Петрограді на Сінній
Три лимони ріпа.
Весь цей твір він назвав "Злободенні частівки". Потім подумав, куди послати частівки, й вирішив послати їх у "Красную газету". Кілька днів після цього він ждав відповіді, але відповіді не було. А потім події Льоньчиного життя закрутилися з швидкістю американського бойовика, і йому вже було не до частівок і не до "Красной газеты". Він забув про них.
Незабаром він опинився в Шкіді.
І от одного разу після уроків у клас четвертого відділення з шумом увірвався схвильований і задиханий третьокласник Курочка. В руках він тримав зібганий газетний аркуш.
— Пантелєєв! Це не ти? — закричав він, ледь переступивши поріг.
— Що? — пополотнів Льонька, насилу вилазячи з-за парти. Серце його сильно закалатало. Ноги й руки похололи.
Курочка підняв над головою, мов прапор, газетний аркуш.
— Ти вірші в "Красную газету" посилав?
— Так… посилав, — пробелькотів Льонька.
— Ну, ось. Я так і знав. А хлопці не вірять, кажуть — не може бути.
— Покажи, — сказав Льонька, простягаючи руку.
Його обступили. Букви в очах у нього стрибали і не складалися в рядки.
— Де? Де? — запитували навкруги.
— Та ось. Ти внизу дивись, — хвилювався Курочка. — Он, де написано "Поштова скринька"…
Льонька знайшов "Поштову скриньку", відділ, у якому редакція відповідала авторам. Десь на другому чи третьому місці в очі йому впало його прізвище, надруковане великим шрифтом. Коли в очах у нього перестало рябіти, він прочитав:
"ОЛЕКСІЮ ПАНТЕЛЄЄВУ. Надіслані Вами "злободенні частівки" — не частівки, а Ваші власні віршики. Не піде".
На кілька секунд похололі Льоньчині ноги відмовилися йому підкорятися. Вся кров прилила до вух. Йому здавалося, що він не зможе подивитися товаришам в очі, що зараз його освищуть, ошельмують, піднімуть на сміх.
Але нічого такого не сталося. Льонька підвів голову й побачив, що хлопці, які обступили його, дивляться на нього з таким виразом, ніби перед ними стоїть коли не Пушкін, то принаймні Блок або Дем'ян Бєдний.
— Оце то Пантелей! — захоплено пропищав Мамочка.
— Ну й Льонька! — не без заздрості вигукнув Циган.
— Може, це не він? — засумнівався хтось.
— Це ти? — спитали у Льоньки.
— Так… я, — відповів він, опускаючи очі, — цього разу вже через скромність.
Газета переходила з рук до рук.
— Дай! Дай! Покажи! Дай позексати! — Чути було навколо.
Але скоро Курочка забрав газету. І Льонька раптом відчув, що забрали щось дуже цінне, дороге, забрали частинку його слави, свідчення його тріумфу.