— Ах, ти битися?! — заверещав Японець.
— От сволота яка!
— Б'ється, зануда! Га?
— В темну його!
— Давай темну!..
Пантелєєва потягли в далекий куток класу. Невідомо звідки з'явилося пальто, яке накинули новенькому на голову. Погасла електрика, і в тиші, що настала, удари один за одним посипались на голову непокірного новачка.
Ніхто не помітив, як розчинилися двері. Яскраво спалахнула електрика. У дверях, поблискуючи пенсне, стояв і грізно дивився на хлопців Вікмиксор.
— Що тут діється? — пролунав його розкотистий, але занадто спокійний бас.
Хлопці встигли розбігтися, тільки Пантелєєв сидів на підлозі, біля класної дошки, потираючи кулаком свій кирпатий ніс, з якого тоненькою цівкою текла кров, змішуючись із слізьми і рештками нещасного коржика, що поприлипали до підборіддя.
— Я питаю: що тут діється? — голосніше повторив Вікмиксор. Хлопці стояли на своїх місцях і мовчали. Погляд Вікмиксора спинився на Пантелєєві. Той уже піднявся і, відвернувшись у куток, опоряджався, облизуючи губи, ковтаючи сльози й рештки коржика. Вікмиксор оглянув, його з голови до ніг і, здавалося, щось зрозумів. Губи його скривилися в гидливій посмішці.
— Ану, йди за мною! — велів він новенькому.
Пантелєєв не розчув, але повернув голову до зава.
— Ти! Ти! Йди за мною, я кажу.
— Куди?
Вікмиксор кивком голови показав на двері і вийшов. Не дивлячись на хлопців, Пантелєєв пішов за ним. Хлопці хвилину почекали, перезирнулись і, не змовляючися, теж ринули з класу.
Через напіврозчинені двері Білого залу бачили, як Вікмиксор відчинив двері в свою квартиру, пропустив туди новенького, і негайно високі білі двері гучно зачинилися за ними.
Хлопці ще раз перезирнулися.
— Ну тепер уже накотить — факт! — зітхнув Горобець.
— Ясно, накотить, — похмуро погодився Окраєць, який і без того хворобливо переживав втрату останнього коржика.
— А що ж. Накотить — і правильно зробить, — сказав Янкель, який, здається, один з усього класу не брав участі, коли били новачка.
Але, незалежно від того, хто як оцінював моральну стійкість новачка, у всіх на душі було тоскно й гидко.
І рантом сталося щось зовсім фантастичне. Високі білі двері рвучко розчинились — і перед очима приголомшених шкідців постало видовище, якого вони не сподівались і сподіватися не могли: Вікмиксор витягнув за комір блідого, закривавленого Пантелєєва і, протягнувши його через увесь величезний зал, грізно заревів на всю школу:
— Гей, хто там! Староста! Черговий! Покличте сюди чергового вихователя!
З учительської вже біг заспаний і переляканий Шершавий.
— Що сталося, Вікторе Миколайовичу?
— В ізолятор! — задихаючись, прохрипів Вікмиксор, показуючи пальцем на Пантелєєва. — Негайно! На три доби!
Шершавий заметушився, побіг по ключі, і через п'ять хвилин новенького запакували в тісну кімнатку ізолятора — єдине в школі приміщення, на вікні якого були товсті залізні грати.
Шкідці принишкли, нічого не розуміючи. Але ще більше здивувала їх промова Вікмиксора, виголошена під час вечері.
— Хлопці! — сказав він, появляючись у їдальні і ступаючи кілька широких, поривчастих кроків по діагоналі, що, як відомо, свідчило, що шкідський президент схвильований. — Хлопці, сьогодні в стінах нашої інколи стався мерзенний, обурливий випадок. Скажу вам щиро: я не хотів порушувати цієї справи, поки це торкалося особисто мене й близької мені людини. Але після цього трапилась інша подія, ще огидніша. Ви знаєте, про що й про кого я кажу. Один з вас — прізвища його я не називатиму, ви всі його знаєте — поводився підло. Він скривдив стару, немічну людину. Повторюю, я не хотів казати про це, хотів промовчати. Але пізніше я був свідком вчинку ще мерзеннішого. Я бачив, як ви били свого товариша. Я добре розумію, хлопці, і навіть якоюсь мірою поділяю ваше обурення, але… Але треба знати міру. Хоч який підлий вчинок учинив би Пантелєєв, виражати своє обурення таким диким, варварським способом, влаштовувати самосуд, вдаватися до суду Лінча, тобто робити так, як роблять нащадки американських рабовласників, — це ганебно й негідно вас, людей радянських, і притому майже дорослих…
Осідлавши свого улюбленого коника — красномовство, — Вікмиксор ще довго говорив на цю тему. Він казав про те, що треба бути справедливим, що за спиною у Пантелєєва — темне минуле, що він — зіпсований вулицею хлопець, адже в свої чотирнадцять років він встиг посидіти і в тюрмах, і у виправних колоніях. Цей хлопчак довго перебував у поганому товаристві, серед злодіїв та бандитів, і все це треба взяти до уваги, так би мовити, при винесенні вироку. А крім того, може, він ще й голодний був, коли пішов на такий низький, негідний вчинок. Словом, треба підходити до людини поблажливо, не можна кидати в людину каменем, не розібравшись у всіх мотивах її злочину, треба виховувати в собі витримку й чуйність…
Вікмиксор говорив довго, але шкідці вже не слухали його. Не встигли повечеряти, як у четвертому відділенні зібралися старшокласники.
Хлопці були явно схвильовані і навіть спантеличені.
— Нічого собі — черниця в штанях! — вигукнув Циган, тільки-но переступивши поріг класу.
— М-гу, — багатозначно мугикнув Янкель.
— Що ж це таке, братки? — сказав Купець. — Не накотив, значить?
— Не накотив — факт! — підтакнув Горобець.
— Ну, правда, це ще не факт, а гіпотеза, — поважно мовив Японець. — Хотілося б знати, чого в цій ситуації Вікмиксор вигороджує його?!
— Зажди, Япончик, помовч, — серйозно сказав Янкель. — Кому-кому, а тобі в цій ситуації треба було б заткнутися.
Японець почервонів, пробурмотів щось уїдливе, але все-таки замовк.
Перед сном кілька чоловік пробралися до ізолятора. Крізь замкову щілину сочилося тьмяне жовтувате світло слабенької лампочки.
— Пантелей, ти не сниш? — тихо спитав Янкель.
За дверима зарипіло залізне ліжко, але відповіді не було.
— Пантелєєв! Льонька! — в щілину сказав Циган. — Ти… того… не сердься. Чуєш? Ти, розумієш, вибач нас. Помилка, розумієш, вийшла.
— Гаразд… котіться к чогту, — почувся з-за дверей глухий, похмурий голос. — Не заважайте спати людині.
— Пантелей, ти їсти не хочеш? — спитав Окраєць.
— Не хочу, — відрізав той самий голос.