— Так, і ми тут спимо.
Чоловік хвилину походив по кімнаті, потім підійшов до стіни й помацав портрет Леніна.
— Це що ж — самі малювали? — знову спитав він.
У повітрі запахло комедією. Янкель підморгнув хлопцям і відповів:
— Так, це теж самі малювали.
— А хто ж малював?
— А я малював. — Янкель, вдаючи серйозного, підійшов до вихователя і мовчки втупив у нього погляд, чекаючи нових запитань.
Маленький чоловік оглянув кімнату ще раз і спинив погляд на ліжках.
— Це — ваші ліжка?
— Так, наші ліжка.
— Ви спите на них?
— Ми спимо на них.
Потім Янкель зовсім невинно додав:
— Між іншим, вони дерев'яні.
— Хто? — не зрозумів вихователь.
— Та наші ліжка.
— Ах, вони дерев'яні! Так, так, — бурмотів чоловік, не знаючи, що сказати, а Янкель уже зарвався і так само невинно вів далі:
— Так, вони дерев'яні. І на чотирьох ніжках. І вкриті ковдрами. І стоять на підлозі. І підлога теж дерев'яна.
— Так, підлога — дерев'яна, — машинально підтакнув халдей.
Японець хихикнув. Жарт видався забавним, і він, наслідуючи Вікмиксора, непомітно розтягуючи слова, з серйозною важністю промовив, звертаючись до вихователя:
— Зверніть увагу. Це — груба.
Халдей уже нервував, але жарт тривав.
— А груба — кам'яна. А це — дверцята. А сюди кидають дрова.
Маленький чоловік уже розумів, що з нього сміються, і поспішив вийти з кімнати.
Незабаром уся Шкіда вже знала, що по будинку ходить чоловік, який про все питає.
За чоловіком почала ходити юрба цікавих, а більш пустотливі йшли поперед нього й під загальний регіт запобігливо пояснювали:
— А отут — двері…
— А це — клас…
— А це ось — парти. Вони дерев'яні.
— А це — стіни. Не вдартеся.
Через півгодини зацькований новачок сховався в канцелярії, а натовп хлопців гоготав біля дверей, збиткуючись над жертвою допитливості.
Заляканий такою зустріччю, маленький чоловік більше не приходив у Шкіду. Людина в котелку зрозуміла, що їй тут не місце, і пішла так само тихо, як і прийшла.
Не так просто було з іншими.
Одного разу Вікмиксор відрекомендував хлопцям нового вихователя.
Вихователь справив на всіх прекрасне враження, і навіть шкідці, яких важко було обманути, відчули в новачку якусь силу й привабливість.
Він був молодий, гарної статури, мав гучний голос. Чорні непокірні кучері кошлатою шапкою метлялися на гордо піднятій голові, а очі блищали, як у лева.
У перший же день чергування йому довелося витримати виховну пробу. Треба було вести Шкіду в лазню.
Проте юнак не злякався, і вже з другої перерви голос його заклично гримів у класах:
— Вихованці! Одержуйте білизну. Сьогодні підете в лазню.
Шкідці — народ неповороткий, важкий на підйом. Любителів ходити в лазню серед них — мало. Відразу ж десяток гугнявих голосів застогнав:
— Не можу в лазню. Голова болить.
— У мене поперек ниє.
— Руку ломить.
— Чого мучите хворих? Не підемо!
Але номер не пройшов. Голос новачка загримів так переконливо і владно, що навіть Вікмиксор, який саме проходив мимо, розчулився й подумав: "З нього вийде добрий вихователь".
Шкідці скорилися. Бурчали, але йшли одержувати білизну в гардеробну, потім вишикувалися по двоє в залі й затихли, чекаючи вихователя.
А вихователь у цей час одержував у коморі місячний пайок продуктів як аванс.
Учні чекали разом з Вікмиксором, який хотів зайвий раз полюбуватися енергійним новачком. Нарешті той прийшов. За спиною у нього гойдався рюкзак з продуктами.
Він гучно скомандував рівнятися, потім раптом зам'явся, нерішуче підійшов до Вікмиксора і стиха мовив:
— Вікторе Миколайовичу, розумієте, я не знав, що учні підуть у лазню… І тому не взяв білизну.
— Ну, то в чім же річ?
— Та я, розумієте, хочу попросити, щоб мені на один день дали казенну білизну. Звісно, як тільки змінюся, я її принесу.
Звичайно таке не дозволяли, але вихователь був такий симпатичний, так сподобався Вікмиксору, що той мимоволі погодився.
Білизну зараз же підібрали, і школа рушила в лазню. Все йшло гаразд.
Пари злагоджено поповзли вулицею, і навіть завзяті бешкетники не наважувалися цього разу кидати камінням та гноєм у трамвайні вагони і в перехожих.
У лазні шумно розляглися й пішли митися.
Вихователь перший заліз на приполок і, здавалося, геть забув про вихованців, захопившись миттям.
Потім хлопці вдягалися, сварилися з банщиком, канючили у відвідувачів цигарки й зовсім не помітили, що немає вихователя. Потім спохватилися, почали шукати, обшукали всю лазню і не знайшли його. Почекавши півгодини, вирішили йти самі.
В школу повернулися безладною ордою, і це розлютило Вікмиксора. Він вирішив насамперед оголосити догану новому педагогові. Але того не було. Не прийшов він і на другий день. Вікмиксор довго розводив руками і скрушно казав:
— Такий приємний, солідний вигляд — і таке дрібне шахрайство. Поцупив пару білизни, одержав продукти на місяць, помився на казенний рахунок і зник!..
Одначе урок пішов на користь, і до новачків-педагогів відтоді почали придивлятися пильніше.
Галерея безнадійних не кінчається цими двома. Їх було більше.
Одні приходили на зміну іншим, і майже в усіх була єдина мета: щось заробити. Кожен, щоб удержатися, підлещувався то до вчителів, то, навпаки, до вихованців.
Молодий педагог Пал Ванич, тонконосий велетень з конячою гривою, мав щодо цього великі здібності.
Він з першого ж дня взяв курс на учня, і, коли йому представили клас старших, він схвально всміхнувся й бадьоро сказав:
— Ну, ми з вами зспіваємось!
— Факт, зспіваємось, — підтвердили хлопці. Вони не думали, що "зспівуватись" їм доведеться буквально.
"Співанка" почалася на першому ж уроці.
Вихователь прийшов у клас і почав розпитувати у хлопців про їхнє життя. Розмова не клеїлася. Старші виявились обережними, придивлялися до нового вихователя, і тоді для зближання Пал Ванич вирішив ризикнути.
— Не подобаються мені ваші педагоги. Надто вже вони суворі до вихованців. Немає товариського підходу.
Клас здивовано мовчав, тільки Окраєць процідив щось ніби "угу".
Розмова не в'язалася. Всі мовчали. І ось вихователь, походивши по кімнаті, несподівано сказав:
— А я ж добрий співак.
— Ну? — здивувався Громоносцев.
— Так. Непогано співаю арії. Я навіть в аматорських концертах виступав.