Воно як придивитись добре і потім сказати самому собі те, що спало тобі знічев'я на думку, то в нашій літературній подорожі до Коростеня є якийсь момент просвітянства. Невловимий, хитренький, що ховається за нові думки й слова, меткий, а все ж таки є. Прийдуть (і, може, невдовзі) інші часи, і новітні дослідники літератури (так би мовити — друге виправлене й поширене видання наших сучасних поважних літературознавців) посміхатимуться лагідно з цих "кустарних" форм спілкування українського письменника з нерозгаданим сфінксом нашого теперішнього споживача української книги. їм, може, видаватиметься за наївне наше шукання контакту з периферійним читачем, і наші літературні прощі до Умані та Коростеня вони з легкої руки охрестять чи озвіздять своєрідним червоним культуртрегерством чи відгомоном колишнього просвітянства. А втім, хіба в аспекті певного часу просвітянство не важило своє на терезах визвольної боротьби українства з російським царатом? І хіба нині не важать своє ті ж таки "Просвіти" в Західній Україні, де їх одну за одною всіма способами намагається ліквідувати польська влада?
Та це вже одбігає теми, й тому покиньмо ці дискусійні питання. Так ось: 24 листопада на запрошення редакції "Нове село" та Окрнаросвіти ми вирушили вранці до Коростеня. Ця подорож — ніби нова гастроль, а ми, цебто сім душ київських письменників, то наче пересічна українська трупа, так званого "пересувного" типу (чому це вона конче мусить "пересуватись", а не переїздити?). Уже на вокзалі нас кілька душ, але нема нашого провідці, Якова Савченка, а його ж роль — це імпресаріо, він репрезентує нас у всяких наших зовнішніх зносинах, він читає про нас лекції, він конферує нам на вечорах. Аж ось вискакує, з візника (натурально — спізнившись добре) і Я. Савченко. У руці новенька валізка, старанно голені щоки й уса, свіжий комірець — справжній* імпресаріо. Решта "трупи" вже маталається в пасажирській залі. Ось вона (хай мені дарують на плагіаті окремі автори розподілу поміж нами цих ролей, але я тільки зібрав тут докупи їхні дотепи): "суфлер" (він же виконує разом обов'язки коміка-буф і перукаря) — Микола Бажан, "герой-про-стак" — Микола Терещенко, "ліричний любовник" — Дмитро Фальківський, "резонер" — Григорій Косинка, "трагік" — Борис Антоненко-Давидович, "народ на сцені" Яків Качура. Трупа in corpore і можна сідати до вагону.
Коростень. Древній Іскорость. Стара Деревлянська земля, що загубилась серед драговини Полісся та трясовин нашої історії. Тільки й лишилось, що легенда про Ігоря та Ольгу. Боком виліз колись київському князеві надмірний княжий "продподаток": вчинили заколот обідрані деревляни, нагнули долу два дерева, прив'язали князя за ноги до верхівок і пустили — фю-у-у!.. Потім
Ольжина помста — закопані живцем деревлянські посли, спалені в лазні свати від деревлянського князя Мала й горобці з голубами, що спалили Іскорость...
Ще й досі в Коростені показують місце, де ніби скарали деревляни Ігоря, і ті два дубки, що розірвали його. З дубів можна одразу ж ізняти це тяжке навантаження — надто-бо вони молоді для того, щоб колись, яку тисячу літ тому, розірвати ненажерливого князя, а ось щодо самого місця, де стоять ці дуби, тут інша річ. Місце справді, як-то кажуть, "підходяще". Високий .пагорок над вулицею. Позад нього скелясті береги Ужа, а на пагоркові, під наметом дубового гілля, старий-престарий костьол. Своїм зовнішнім виглядом це, власне, не костьол, а певніш — велика каплиця, уніатська каплиця. Темно-сірі, майже чорні, дерев'яні стіни під старезною гонтою.
Може, тут і справді скарали колись деревляни Ігоря, може, пізніше панцерні гусари тут мордували нащадків деревлянських! Скільки їх, тих замордованих, забитих, на широких просторах України вздовж і впоперек... Справжній безіменний пантеон! Доста напоєна кров'ю наша земля, і колись зійдуть на ній пишні врожаї...
Вітер рве лахміття хмар, жбурляє їх мжичкою на землю. Вітер, осінній, жовтневий вітер — а одірве клапоть сизої вовни, і там, за нею, таке чисте блакитне небо, таке, мов умите, таке глибоке, глибоке, як напровесні!
Два виконкомівські авто мчать нас Коростенем. Бруд-нющі вулиці, й болото бризкає на всі сторони з-під коліс. Але з болота, з бруду повстають нові будівлі. Ось велика жовта кам'яниця на плацу. На ній вимуровані великі кам'яні літери: "Єдина трудова школа". Літери дебелі — злилися з цеглою на причілку. Нелегко їх було б збити. Мені пригадуються чогось такі ж великі, такі ж кам'яні літери, тільки що в іншій транскрипції, що пишались колись на Богданівсьдому пам'ятнику в Києві: "Единая неділимая Россія". Скільки треба було часу і яких політичних катаклізмів, щоб знищити ті літери!..
Автомобіль хропе, гнівається на болото. І знову — великі кам'яні літери на новій монументальній кам'яниці: "Театр ім. Франка". І все нові й нові будівлі. Нове місто. Куди не глянь — скрізь новий будинок. Ні! Але ж справді — нове місто виросло!.
Сходимо? Ага — це парком і парком — щойно збудований двоповерховий будинок. Здається, що не всохла ще фарба на дверях і підлозі... Знайомимось із завагітпропом тов. Сніжком, далі — коротка, загальна розмова з секретарем парткому. Редактор коростенського "Нового села" тов. Радлевич інформує нас про план наших виступів і тут же показує нам свіже число "Нового села" з окремою сторінкою, присвяченою нашому приїзду, де вгорі впадає в. око: "Привіт українським письменникам", далі — наші фізіономії й уривки творів. По вулицях майорять свіжі, зелені й сині афіші:
"Вечори українських письменників".
Ідемо до Окрвиконкому. Це теж новий будинок під готику, а вгорі, на шпилі, і вдень і вночі маячить червоний прапор. Я кажу "і вночі", бо його таки видно й уночі: під прапором горить лампочка і серед чорного масиву осінньої ночі прапор червоно відблискує на далекі околиці.
Голова Окрвиконкому тов. Зінченко. Буває ж таке збіговисько в людському обличчі! Гляньте на його "анфас" — це справжній, відомий, здаёться, всій Україні і з карикатур і просто з натурального вигляду Сергій Пили-пенко, а подивишся в профіль — Іван Гонта з Умані воскрес! Іван Гонта й Сергій Пилипенко — га! Так званий "всеукраїнський літературний папаша" і гайдамацький отаман!.. А втім, хто зна: може, воно й справді є щось у нашій національній вдачі від гайдамацької простоти й запалу та від літературного пафосу (вірші, вірші й легіони початківців-поетів!).