Це надто відчуваєш під час лекції Я. Савченка, коли донікуди переповнена зала напружено-уважно, боячись не дочути якесь слово, слухає і тільки вряди-годи чути, як шарудить на колінах папір — то нотують собі окремі моменти з лекції слухачі. Нотує і звичайний радслужбовець, і голова Окрвиконкому, і секретар ОПК. Бо багато з них може це тут уперше побачили з лекцій ввесь краєвид сучасної української літератури, синтезували собі окремі уривчасті досі випадкові відомості. І знову — записки, записки, записки... "Чому Ви, тов. Савченко, нічого не сказали про жінок-письменниць?" —"Що Ви можете сказати про письменника Степана Диченка (?!)"—"Як Ви розумієте "Сонячну машину"? тощо, тощо... А ось передають цілого листа. На конверті адреса, що одразу ж інтригує: "До червоного пісьменства України". Подаю цей цікавий документ, залишаючи мову й правопис його без змін:
"Я Голяка Прохор Антонович не дівлячись на що зовсім, проста селянська людина с далекого Полісся України. Страшний мав порив зпизнати наше Українське пісьменство аби дало мині правдиву дорогу, що до дальнійших моїх мрій.
Всі мої мрії марно пропадали, тому, що я не знав де звернутися, або знайти Ваши сліди, по которим я миг би хоч кульгаючи йти тею дорогою, котра веде до Славетності.
Приїхавши я з села до м. Коростеня, де взнав про ваше перебування, дуже зрадів. Радість моя велика, від котрої я не миг впизнати себе.
В чому привитання від себе посилаю, котре пишу в малесенькому виршови.
25/ХІ-28 р.
П. Голяка."
Автор цього листа, без сумніву, напрочуд конденсований тип місцевого "письменника-початківця". Ось і його вірш, що прагне "славетності".
З покон віку Коростенщина Немала таких людей, Щоб "українське" пісьменство Пріймала за щирих гостей.
Колишні гарни пісьменники Нас убогих минали, Мали нас не защо І ніколи сюди не завитали.
Пісьменники люде добрі Дозвольте мені сказати, Що хочу я щиро Вас Від Поліської молоді витати.
Ну що ти скажеш на це Прохорові Антоновичу Голяці? Хіба що тільки —"Боюся данайців, навіть коли вони приносять дари"...
І знову — Фальківський: "Нас тільки сотня з батальйону", Косинка гримить ясу "Політикою", Качура — "За десять оре" мандрує полоненим із Швеції до Жовтневої революції, Бажан —"О, жовті черепи зіницями на схід" і — Терещенко. Але з Терещенком — маленька, та проте промовиста пригода. Тільки-но він почав: "Я щодня робітничим кварталом".., як із ложі якесь хлоп'я-учень підказує вже тоненьким дискантом другий рядок: "З передмістя додому іду"... І так увесь "Цень-Цань". Це, звісно, не зовсім пристойно, і воно все ж таки заважає Тгрещенкові декламувати, але, як там собі не хочете, а об'єктивно — це відрадний нам факт — оце є справжнє "вростання письменника в маси".
Кінчилося вже все. Пакуємо свої невеликі речі й можемо вже покинути гостинний "Дім для ночліг", щоб податись до двірця. Ми відбули всі свої виступи в Коростені й тепер здається, що як мандрівна трупа після гастролів ми вже нікому в Коростені не потрібні. Зберемо свої валізки й теки, пустимо наперед імпресаріо і потихеньку, непомітно підемо до візників і — на залізницю. Але ні — нас іще раз ведуть обідати до їдальні інвалідів (Коростенський а ля "Ренесанс"), востаннє офіціант розсипає перед нами своє "прошу" й "будь ласка", цей невеликий резерв української лексики, що дає йому змогу створювати перед нами оману "української" їдальні, і ось востаннє везе нас виконкомівський автомобіль повз нові двоповерхові робітничі будинки до двірця.
Багряно коливається над заходом кволе листопадове сонце, ось-ось зірветься з червоних гнилих ниточок і впаде в прірву за обрій, хльоскає по обличчю гострий вітер, холоднішає на мороз. Осідають у голові грубим шаром враження, лягають одне на одне. Подивитись востаннє ще раз на коростенський двірець і тоді — до вагону. Я пройшовся широким пероном раз, другий. Агент залізничної охорони підозріло оглянув мене, потім одвернувся і ще раз косо зиркнув на мого капелюха. Дo вагона черідкою йде наша трупа на чолі з Савченком. Ну, прощай тепер, Коростеню! Внутрішньо ми вже належимо Києву з його редакціями, ВУФКУ, ДВУ, де на нас уже чекають наші столи, відвідувачі, наради, праця.
Легко стукнулись буферами вагони й дригнулись. Поїзд тихо рушив на Київ.