Султанмурат тихо заплакав, бо неясно розумів, що такого щастя, можливо, ніколи не буде...
Потім він усміхнувся сам собі в пітьмі, пригадуючи, як зустрів біля камінців на річці Мирзагуль. Навіть зараз він не забув доторк ЇТ руки й те, як рука сказала: "Я рада! Я дуже рада! Хіба ти не відчуваєш, яка я рада?" І те, як він упізнав у ній тоді себе, і як був приголомшений цим, і який був радий тому, що вона — це він. Спить, мабуть, уже Мирзагуль. А може, в цю хвилину думає про нього. Адже вона—~це він. Султанмурат намацав її хустинку, сховану в кишені гімнастерки, погладив її...
1 С у ю н ч у — подарунок за радісну звістку.
До стор. 165
Так він і поринув у сон. Міцно заснув. Потім якийсь поганий сон навалився. Хтось душив його, руки крутив. Тоді він прокинувся і не встиг закричати від переляку, як чиясь важка тверда долоня, смердюча від міцної махорки, затиснула йому рота.
— Мовчи, коли хочеш жити! — сказав йому на вухо хрипко якийсь чоловік, сопучи й дихаючи махоркою. Він' відкрив йому щелепи, розтягаючи їх залізною п'ятірнею, що аж ломило, запхав у рот ганчірку, і поки Султанмурат зміркував, Що діється, руки його були міцно стягнуті вірьовкою за спину. Холоднющий піт пройняв його, і тіло почало тремтіти само по собі. Що за люди ці двоє в юрті, нащо вони його зв'язали?
— Ну, цей готовий,— прошепотів один другому.— Давай тих. "
Вони вовтузилися в темряві там, де спав Анатай. Анатай скрикнув, заборсався, але і його скрутили.
А Еркінбека вдарили, здається, по голові, він застогнав і одразу втих.
Султанмурат усе ще не міг утямити, що діється. Ган-чірка розпирала йому рота, він задихався, руки судомило .од вірьовок. В юрті було зовсім темно. Але хто вони, чого ці люди тут, нащо вони вчинили з ними таке, чого вони хочуть, може, вони хочуть убити їх? За що?
Султанмурат почав вириватися, кидатися, і тоді один з тих придушив його коліном і, стукаючи по голові твердим, залізним пальцем, сказав неголосно, але виразно:
— Не брикайся. Чуєш? Ти тут, здається, головний. Ми вас зв'язали, ви не будете відповідати, ви ні при чому. .Запам'ятав? — говорив він, стукаючи весь час залізним нігтем по голові.— Будете розумні, і все обійдеться. Коли вас знайдуть тут, розкажете все, як було. Що з вас візьмеш? Та коли що, коли хтось тріпнеться зараз, передчасно,— повбиваю, як цуценят. Душу геть! Тихо лежіть. Не .подохнете.
І вони вийшли з юрти, сопучи, лаючись і одхаркуючись. Султанмурат чув, як вони вовтузились біля конов'язі, щось робили, коні злякано тупали, хропли, шарахались. А через деякий час почувся тупіт багатьох копит, ляскання батога, знову якась лайка, і тупіт коней почав віддалятися й незабаром зовсім затих.
Тільки тоді до свідомості Султанмурата дійшов увесь жах того, що сталося. Конокради забрали їхніх плугових ^коней! Кривда, лютість розривали душу. Він кидався, на-
6 292
.161
магаючись ослабити руки, але силкування були марні. І, задихаючись, він почав крутити головою, виштовхуючи язиком кляп. В роті горіло, кровоточило, розпирало. І все-таки вдалося нарешті виплюнути проклятий кляп з рота. Наче на волю вирвався. Голова запаморочилась від притоку повітря в легені.
— Хлопці, це я! — подав він голос, підводячи голову.— Це я! Це я, кажу!
Але ніхто йому не відповів. Він почув, як заворушилися Анатай і Еркінбек на своїх місцях.
— Хлопці,— сказав він тоді,— не бійтеся. Я зараз. Я зараз щось придумаю. Ви тільки слухайте мене. Анатай, поворушись, де ти?
Анатай замукав, зайорзав, трохи підводячись з місця.
— Анатаю, постривай! Будь на місці! — Султанмурат покотився до нього через купу одягу, збруї.— А тепер лягай спиною до мене, підставляй свої руки. Чуєш, спиною до мене, підставляй руки...
Тепер вони лежали спиною один до одного, і Султанмурат намацав вірьовки на руках товариша. Даючи команду Анатаєві, як лягти г як повернутися, намацав вузли. Вмовляючи Анатая потерпіти, перенести біль у руках, усе ж знайшов, зачепив якогось зашморга, вірьовка ослабла. А тоді Анатай сам видер свої руки на волю...
12
Конокради тікали не поспішаючи. їхали напівчвалом, у темряві не дуже-то поскачеш, та й не було потреби летіти навзаводи. Зроблено чисто. І від кого тікати — від хлопчаків? За сто верст навкруги ні душі. А хлопчаки лежать позв'язувані, сопуть у дві дірочки. Нехай вдячні будуть долі, що ще так обійшлося...
Вони вели з собою чотирьох коней. По парі на кожного. Більше не візьмеш. Дай боже, щоб ці у горлі не застряли... Дорога їм була далека, по безлюдних місцях. Три дні тільки до передмістя Ташкента. Та там ще. Аби лише добратися. А там діло пусте. На Алайському базарі в Ташкен-ті м'ясо піде нарозхват по— кілограмах, по грамах, люди там торгові, вмілі. Сплавлять. То їхній клопіт. А за четверо добрячих коней, м'ясо яких зараз на вагу золота, гроші як вивезти? От задача, не жарт! Куди стільки грошей? Оце-то хапонули! Скоріше б уже! Все! Тепер шукай вітра в полі. Гроші будуть — зникнути не трудно. Та й пора, давно пора вже звідси п'ятами накивати, доки не зловили. А зловлять — капут! Трибунал. Тільки хрін їм віслючий! Гроші будуть — життя буде! За Ташкентом скільки ще міст і земель...
Недарма кажуть — фортуна. Геть засняділи вже. Ану лишень побігай по горах у мороз і хугу, доки добудеш його, архара, а добудеш — м'ясо препогане в цю пору: дике, самі жили. Не вгризеш. Та й патрони вже кінчалися. Довго не протягли б. А тут хто б міг подумати — наче 'з неба, впали на Аксай ці хлоп'ята з плугами. Сам бог послав! Є він, є вгорі — кожному своє призначив.
Брали скраю, не вибирали, коники всі як на підбір, по два пальці жиру на ребрах, таких зараз в усьому світі не знайдеш. Наваристе м'ясо буде — пальці оближеш. Є він, є бог угорі, є! Послав здобич, послав удачу!..
Вони їхали ступою. Нічого було вагу коней втрачати. Такі коники м'ясникам на алайському базарі й не сняться. Викладайте гроші, жмикрути, одержуйте!..
Ось вони, красені, всі чотири, на довгих повіддях ремінних, зарані приготованих, тюпкають, пофоркують, пофоркують, знали б, куди їх правлять. Викрадення теж продумане. Табуном не викрадеш, розбіжаться. Один тримає повіддя в руках, сам посередині в сідлі, а коні по боках иа довгих повіддях, два праворуч, два ліворуч. А напарник позаду на рудому коні, поганяє дубцем, не дає затримуватися. Тільки так. Не поспішаючи, але й не повільно. З розумом, з розумом треба діло робити...