Вони йшли слід у слід стежкою до дому Анатая на краю вулиці. Такими ж невеликими мовчазними гуртками верхи й пішки пливли люди з різних боків.
Погода видалася мінлива. То сонце вигляне, то знову хмари, то несподівано вітрець північний, низовий потягне, що аж гомілки мерзнуть од пронизливого холоду. Тяжко, боляче було Султанмуратові на душі від страху та жалю, коли він підходив до дому Анатая. Моторошно було, бо за якусь хвилину-дві сплеском здійметься в аілі, як полум'я пожежі над дахами, ще один великий плач і ще одного чоловіка, який народився й виріс під цими батьківськими горами, не дочекаються з війни, ніколи й ніхто його не побачить... "А що з батьком, і досі немає ні листів, ні звісток ніяких? Що з ним? Мати вже знетямилася від страху. Тільки б не це, тільки б не так!"
Вони вже наближалися до двору, коли в домі Анатая почувся пронизливий зойк, і той плач, посилюючись, вихлюпнувся в двір і на вулицю, де товпилися люди...
Ідучи слідом за Чекишем, десантники голосно заплакали, заголосили разом, як учив Чекиш:
— О батечку наш Сатаркул, славний батечку наш Са-таркул, де ми тебе побачимо тепер, де ти поклав свою золоту голову?
. У цю хвилину, у хвилину спільного горя, батько Анатая Сатаркул воістину був їхнім рідним батьком, і воістину в ту хвилину він був славен, тому що велич кожної людини пізнається його близькими лише тоді, коли людина вмирає... Так було завжди і так буде...
— О батечку наш Сатаркул, славний батечку наш Сатаркул, де ми тебе побачимо тепер, де ти поклав свою золоту голову?
З цими скорботними словами десантники пройшли за Чекишем крізь натовп і, опинившись на подвір'ї, побачили біля самих дверей Анатая. Горе зменшує людину. Найстарший серед них, грізний і дужий Анатай виявився зовсім беззахисним хлопчиком. Приголомшений горем, що звалилося на його плечі, він по-дитячому, вголос, ридав, притиснувшись до стіни, мов лошатко в негоду. Обличчя його спухло від сліз. А поряд голосно плакали менші його брати й сестри.
Друзі підійшли до Анатая. Побачивши їх, Анатай заплакав ще дужче, ніби скаржачись їм на своє горе, на те нещастя, що скоїлося у всіх на очах. Він просив тим самим захистити його, допомогти йому. Ця беззахисність Анатая найдужче приголомшила Султанмурата. А вони розгублено топталися біля Анатая, не знаючи, що робити, як утішити товариша. Ніхто, здається, нічим не міг йому допомогти. І ніхто не підозрював, що Султанмурат щойно вискочив з двору з автоматом у руці й побіг з ним просто туди, просто в той бік, де точилася війна, без передиху просто на фронт, і там, кричачи від лютості й гніву, плачучи й кричачи, розстрілював фашистів чергами, чергами, чергами з невичерпного, невгаваючого автомата за вбитого батька друга свого Анатая, за завдані аїлові страждання й біди...
Шкода, що не було в нього автомата!
І тоді Султанмурат сказав Анатаєві (він же був командиром десанту):
— Не плач, Анатаю. Що ж робити. От у Еркінбека й Кубаткула теж батьки загинули на фронті. Сам знаєш. Од мого батька теж листів немає давно. Війна. Сам розумієш. Ти тільки скажи, Анатаю, ми тобі допоможемо. Ти тільки скажи, що зробити, щоб тобі стало легше...
Та Анатай, притиснувшись до стіни, судорожно здригаючи плечима, не міг нічого видушити з себе. Ці слова не втішили його, навпаки — гірко роз'ятрили, і він став задихатися від потоку сліз, посинів від задухи. Султанмурат побіг, приніс йому в кухлі води.
І з того моменту він відчув на собі відповідальність за те, що тут коїлося. Він зрозумів, що треба Діяти, якось допомагати людям. Учотирьох вони носили воду з річки, кололи дрова, розпалювали вогонь у самоварах, позбираних у сусідів, зустрічали й проводжали, верховим дідам допомагали сушитися...
А люди все йшли і йшли. Одні приходили висловити співчуття сім'ї загиблого, інші відходили, виконавши свій обов'язок. А десантники залишалися весь день у дворі Анатая.
Найтяжчі хвилини пережив Султанмурат, коли прийшла вчителька Інкамал-апай і з нею дівчатка сьомого класу, і серед них Мирзагуль. Так плакала Інкамал-апай, так побивалась, обнявши Анатая, не можна було дивитися без сліз. Віщування тієї знаменитої ворожки про сина вчительки не збувалися, та й не вірила вона їм. От і плакала в тривожному передчутті, дала волю сльозам, щоб легше стало зболеній душі. Дівчатка теж плакали біля вчительки своєї, а Мирзагуль стояла, опустивши голову, плачучи беззвучно, може, також згадавши батька й брата, і ні разу не глянула в його бік. Навіть у цьому, в журбі й горі, вона була кращою за всіх. Він пишався нею і співчував їй. Хотілося підійти до дівчини, обняти її й заплакати, поєднати свій смуток з її смутком:
Ах, Мирзагуль, ах, Мирзагуль-бійкеч, Я — сизий голуб, літаю в синім небі, А ти — голубка, летиш крило в крило...
І потім, коли зазвучала в дворі— молитва і коли всі, хто був, замовкнувши, зосталися кожен наодинці з собою, розкривши перед обличчям долоні й дивлячись у них, як у книгу долі,—слухали урочисту й співучу мову молитви, що прийшла сюди тисячоліття тому з невідомої Аравії, молитви, яка провіщала вічність світу в народженнях і смерті, призначеній цьогр разу вбитому на війні батькові Анатая Сатаркулові,— Султанмурат і тоді, під час молитви тієї, звівши очі поверх долонь, подивився на неї. Разом з усіма зосереджена, юна Мирзагуль була прекрасна. Глибока задумливість була на її обличчі. Але дівчина не дивилася на нього.
Так вона й пішла, не перемовившись з ним і словом, лише перед тим, як піти, сумно затримала на ньому погляд і кивнула йому. Ах, Мирзагуль, ах, Мирзагуль-бійкеч..7
Плач у домі покійного Сатаркула втихав потроху. Наставало витверезливе жорстоке затишшя, хвилини примирення з утратою. Плач — це протест, бунт, незгода; набагато страшніше осмислення безповоротності того, що скоїлося. Отоді провідують людину найпохмуріші думки. .
Анатай сидів біля стіни, опустивши голову. Страшно було Султанмуратові дивитися йа нього. Зухвалого, сильного, злого Анатая розтоптало нещастя. Краще б він уже кричав, плакав, краще б уже рвав на собі одежу й метався.
Султанмурат не знав, як визволити його з тої глибокої туги й самотності. Але треба було допомогти йому, треба було хоч би що примусити його відчути, що він не сам, що поруч люди, ладні голову покласти за нього.-