Ранні журавлі

Страница 15 из 30

Чингиз Айтматов

То ж Джаманкулові належать вірші, які він склав на самотині в горах; ті вірші Султанмурат тепер згадав і повторював у думці:

Аксай, Коксай, Сарисай — землі обійшов, Але такої, як ти, я ніде не знайшов...

І нараз подумав: він теж напише їй листа! І те, що знайдено спосіб, не відчуваючи сорому й страху, висловити, передати на відстані свої почуття, викликало в ньому бажання негайно діяти, робити якісь добрі вчинки, щоб і іншим було так само гарно, як і йому, щоб і інші звідали таке ж щастя, як і він. Передусім він повинен допомогти матері, щоб скоріше одужала, щоб менше боялася за батька, щоб знову працювала на фермі, щоб дома стало затишно й тепло і щоб мати трохи здогадувалась, що її син когось любить і тому все навкруги змінилося на краще...

За ці два-три дні, що він пробув дома, Султанмурат переробив безліч усякої роботи, за весь рік стільки не зробив би. Всьому, що було в господарстві на подвір'ї і в хаті, дав лад, почистив, прибрав. До матері часто підходив:

— Як почуваєте себе? Може, вам щось треба £ Мати гірко всміхалась у відповідь:

— Тепер і вмирати не страшно. Не турбуйся, як щось треба буде, я скажу...

А листа він написав уночі, коли всі спали. Дуже хвилювався, хоч ніхто й ніщо не могло йому перешкодити. Все одно хвилювався. Спершу обдумував, з чого почати. І так примірявся, і сяк, але щоразу здавалося, що він пише не те, не з того починає. Думки розбігалися, мов кола на воді від безладно кинутих камінців. Хотілося сказати про все, що виношував у думках, а як тільки пробував передати на папері, де й дівалися слова. Передусім хотілося розказати їй, Мирзагуль, яка вона гарна, найкраща в аїлі, і не тільки в аїлі, а в усьому світі. Розказати їй, що йому немає більшої радості, як сидіти в класі й дивитися, дивитися на неї, милуватися її вродою. Але тепер життя обернулося такч що він.із своїм десантом до школи не ходить, і невідомо, коли вони знову візьмуться до навчання. Тепер він її рідко бачить і від цього мучиться дуже, дуже, дуже тужить за нею. Так тужить, що іноді плакати хочеться. В цьому він не збирався признаватись, чоловік повинен залишатися чоловіком, але справді сльози іноді підступали до горла. Треба було пояснити їй у листі, що зовсім не випадково він із напускною зухвалістю підходив до неї на перервах і даремно вона уникала його. Він не мав на думці нічого поганого. Дуже хотілося також пояснити їй той випадок із скачками, коли нахаба Анатай надумав показати, ніби він найсміливі-ший, найсильніший і взагалі найголовніший у десанті. Але з того, як вона й сама переконалася, в нього нічого не вийшло. Шкода тільки, що кінь його Октор покалічився. Але найважливіше, про що йому хотілося б розповісти,— як несподівано впізнав її на пагорбі в гурті однокласників і як одразу збагнув, що любить її давно й дуже, й про те, яка вона гарна була, коли бігла з пагорба, розставивши руки й щось кричачи. Вона бігла до нього як музика, як водоспад, як полум'я вогню...

Лампу на підвіконні довелося разів зо два підправляти. Гніт нагоряв. Добре, що мати лежала в другій кімнаті й не бачила, як він .допалює рештки гасу. А лист усе не виходив, і не тому, що нічого було сказати, а, навпаки, тому, що хотів сказати про все зразу.

В аїлі давно вже погасли вікна, давно вже перестали по-гавкувати собаки, давно вже спали в ту глуху лютневу ніч у долині під Манасовим сніговим пасмом. За вікном розли* валася непроглядна густа пітьма. У всьому світі, здавалося йому, залишилися тільки вони — ніч і він із своїми думками про Мирзагуль.

Нарешті він зважився. Давши назву своєму листу "Ашиктик кат" написав, що він призначений прекрасній М., яка живе в аїлі, світло вроди якої може замінити світло лампи в домі. Далі написав, що на базарі зустрічається тисяча людей, а вітаються' лише ті, хто хоче подати одне одному руку. Все це він запам'ятав з листа Джаманкула. Потім запевнив, що прагне присвятити їй своє життя до останнього подиху і так далі. На закінчення згадав Джаман-кулові вірші:

Аксай, Коксай, Сарнсай — землі обійшов, Але такої, як ти, я ніде не знайшов...

6

На другий день, після того як Аджімурат повернувся із школи, вони з братом подалися в поле збирати паливо. Осідлали Аджімуратового віслюка Чорногривого, мотузки, серпи й рукавиці приторочили до віслюкового сідла. Собаку Актоша покликали з собою. Він охоче побіг з ними. Аджімурат за правом молодшого сів верхи, а старший пішов поруч, поганяючи віслюка. Не підженеш — не поспішить. Місце не близьке. Знав Султанмурат один куточок, багатий на хмиз сухостій. Далеко було те місце, в балці Туюк-Джар. Весною й літом у ту балку спливали з усіх боків талі, а

1 Ашиктик,кат — любовний лист.

найбільше дощові води. Гримотіла балка від бурхливих зливових потоків і грозового відлуння, а до осені вигонились в ній зарості твердостеблих трав у зріст людини. Туди мало хто навідувався. Зате впорожні не повернешся.

Поблизу весь курай давно зібрано. От і довелося спорядитися в Туюк-Джар. Пообіцяв Султанмурат матері, що паливом забезпечить, перед тим як виїхати на Аксай.

Спершу Султанмурат ішов заклопотаний усякими думками й не дуже встрявав у розмову з балакучим братом. Було над чим думати. Надходила пора виїзду орачів на Аксай. Залишалися лічені дні. Перед виїздом завжди виявляється, як багато ще не зроблено. Особливо всяких дрібниць. А там же, на Аксаї, і гвіздка не знайдеш, якщо раптом треба буде. Добре, що голова Тиналієв заглянув на хвилинку до них додому. Провідати приїхав, дізнатися, як здоров'я матері, як справи в командира десанту. Та й сам розповів дещо. Розповів, як буде з житлом на оранці — вирішили поставити юрту,— як буде з підвезенням кормів і харчу, а головне, добре, що поговорив з матір'ю. Мати останнім часом стала нервовою від хвороби, від того, що не було листів від батька. Ну й засперечалася з головою. Каже: куди ви посилаєте цих дітлахів? Загинуть вони там, у степу. Не пущу, каже, сина. Сама недужа. Діти малі. Від чоловіка ніяких вістей. Сіна нема, палива нема в хаті. А голова каже: сіна трохи дамо, більше ніяк не можна — весняна оранка на носі. Палива навіть не обіцяв. Зблід навіть, наче скрутило його всередині, й каже: а про дітей у степу це ви даремно. І до уваги не візьму ваші слова, хоч у душі й розумію. Це, мовляв, фронтове завдання таке. А коли так — хочеш чи не хочеш, не має значення. Треба виконати. І ніяких відмовок. От коли б ваші чоловіки перед атакою почали тужити за домівкою: того немає, цього немає, не топлено, не годовано, куди, мовляв, нам в атаку! Що б з того було? Хто кому може дозволити на війні таке? А для нас Аксай — то наша атака. І йдемо ми в ту атаку з останніми нашими силами — з хлопцями шкільного віку. : Інших людей немає.