Виїхали якось проминати коней усі вп'ятьох на своїх найкращих "бойових" конях: Султанмурат — на Чабдарі, Анатай — на Окторі, Еркінбек — на Акбайпаку, Ергеш — на Алтин-туяку, Кубаткул — на Жибекжалі. Спершу риссю йшли, як і годилося. Навкруги кінного двору, потім рушили вулицею, виїхали на околицю, там по сніговому полю поскакали. День був сонячний, іскристий, весняним світлом уже присвічувало в повітрі. Гори у вишині білі-білі й такі спокійні та ясні, що коли б появилася муха на тому білому схилі, то і її почули б і побачили. Притихла зима, стало пригрівати на сонці.
Коні бігли бадьоренько. їм також кортіло розім'ятися, пожирувати. Попустили повіддя, скоріше й скоріше. Так і хотілося пуститися навскачки. Султанмурат попереду. А Анатай піддрочував позаду:
— Давай скоріше, чого так помалу!
Та Султанмурат, як командир, не дуже-то дозволяв розвивати швидкість. Проминка — це тобі не скачки. Це робота, тренування коней, щоб потім у запрязі їм було легше тягти. Отак вони йшли всім десантом. Повернули на полі, намір маючи їхати назад, коли почули з пагорба голоси. То школярі поверталися із школи. Побачили десантників і гукають, руками махають. Десантники у відповідь теж кричать і махають. Свій клас, сьомий, ішов з уроків і ще інші класи. Галасливою юрбою йшли. І в тій юрбі впізнав Султанмурат її, Мирзагуль, впізнав одразу. Як він її вирізнив, сам не знає, але то була вона. По обличчю, що промайнуло в хустці, по поставі, по ході, по голосу впізнав. І вона, здається, впізнала його. Вона теж бігла з усіма з пагорба, щось кричачи й розмахуючи торбинкою. Ніби навіть погукала: "Султанмура-а-ате!" І те, як бігла вона, розставивши руки, як поривалася до нього, врізалося в пам'ять, як спалах, і зрозумів він одразу, що думав про неї і тужив за нею всі ці дні... І від радості ніби хвиля якась підхопила його, і понесла, і понесла, закрутила...
Якось так склалося, що всі вони подалися навскачки, прямуючи туди, до пагорба, в якого спускалися їхні однокласники. Швидко промчалися, поминули поле і пішли на косогір. Вони могли проскочити уздовж пагорба по схилку, прогарцювати кавалькадою перед захопленими поглядами, а далі на стайню. Султанмурат так і гадав. І от тут Анатай вихопився вперед. Його Октор був жвавий кінь.
:— Стій, куди ти, не лети! — попередив його Султанмурат, та Анатай навіть не оглянувся.
Чудна думка опекла Султанмурата: "Це він хоче, щоб вона побачила його!" І розізлився, не стерпів, загорівся азартом і припустив услід Чабдара, закричав, загикав, припав до гриви, наздоганяти став Анатая. А Анатай ще дужче нацвьохкує. І подалися вони наперегонки, хто кого, хто перший до неї, хто покаже своє молодецтво й перевагу. Ох, як здорово вони мчали! І все одно Чабдар був сильніший, недарма батько казав, що в ньому сидить великий скакун. Зрадів Султанмурат, наздоганяючи Анатая, мов вихор! А краєчком ока бачив, як юрба однокласників з розгону зупинилася, стежачи за змаганням, що так несподівано спалахнуло, і бачив серед них її, на неї, власне, й дивився. Заради неї вступив у це єдиноборство. І перемагав! Випереджаючи Анатая, взяв трошки вище по схилу, щоб ближче бути до неї, і добре, то була велика удача, що пустив Чабдара трохи вище по схилу, а то хто його знає, чим би все це закінчилося. Бо в наступну мить, коли він, порівнявшись бік у бік з Анатаєм, випереджав його, виграючи півкорпу-са, щось скоїлося в ту секунду з Анатаєм. Всі скрикнули разом. Натягаючи повіддя, Султанмурат оглянувся — Анатая позаду не було. Ледве стримуючи коня, що розігнався, повернув назад і тоді побачив, що Октор Анатаїв упав, скотився із схилу, прооравши у снігу широкий і рваний слід, а сам Анатай одлетів убік. Хлопці бігли до Анатая, що поволі, через силу підводився із снігу.
Злякався Султанмурат. А коли підскочив, побачив кров на руках Анатая і ще дужче злякався. На мить зустрівся поглядом в Мирзагуль. Бліда й розгублена була вона і все одно найкраща... Анатай, оговтавшись, побіг до коня, що борсався внизу в кучугурі. Заплутався кінь у поводах. Тим часом до них під'їхала решта десантників. Усі разом допомогли коневі стати на ноги. Тільки тоді розчув Султанмурат голоси й збагнув, що нібито все минулося гаразд.
Таким конфузом обернулася спроба батирів покрасуватися перед Мирзагуль-бійкеч. Соромно було дивитися їй в очі. Поквапилися мовчки від'їхати, пора було вертатися на стайню. І тільки під'їжджаючи до аїлу, помітив Ергеш, що Октор під Анатаєм шкандибає.
— .Стїй!—гукнув він.— Ти що, не бачиш, що кінь у тебе шкандибає?
— Шкандибає? — розгублено спитав Анатай.
— Авжеж! Та ще як! Ану їдь уперед,— звелів Султанмурат.— їдь, а ми подивимося.
Справді, Октор дуже припадав на передню праву ногу. Почали обмацувати й виявили, що суглоб зап'ястя вже припухає. Кепсько вийшло. Не знали, що й робити. Готували, готували коня в плуг і от догралися. Хіба можна було йти на перегони по засніженому схилу, та на кожному ж кроці кінь може посковзнутися й покотитися вниз. Так воно й сталося. Добре, що самі не повбивалися.
— Це ти винен! — сказав раптом Анатай, розчервонівшись і розізлившись.— Це ти подався наперегонки!
— А хіба я тобі не кричав: "Стій, куди ти?"
— Так не треба ж було обганяти!
— А чого ж ти поскакав?
Розкричалися, засперечалися. Мало до бійки не дійшло. А проте схаменулися. Вернулися на стайню з проминки з кульгавим конем. Похмурі вернулися, притихлі. Без зайвого галасу розвели коней на свої місця, закульгавілого Ок-тора теж прив'язали до акура, а що робити далі, самі не знали. Розгубились, затаїлися. Розуміли, що треба буде відповідати. Хлопці казали Анатаєві: іди, мовляв, розкажи стайничим, що і як скоїлось, ось, мовляв, зашкандибав Октор, що робити? А він нізащо:
— Чому я повинен іти? Я не винен. Є в нас командир. Нехай він доповідає.
І знову засперечались. І знову мало до бійки не дійшло. Найдужче обурювало Султанмурата, що Анатай ке вважав себе винним.
— Баба ти! — обізвав його Султанмурат.— Ти на словах тільки герой! А коли що — зразу в кущі! Думаєш, боюсь. Якщо вже трапилось таке — сам піду й розкажу.
— От і йди! На те ти й командир,— не вгамовувавсь Анатай.