Твердження Павла, що немає юрми богів, але є один, видається мені розумним. І Сенека такої думки, а перед ним було чимало інших. Христос був, оддав себе на розп'яття для спасіння світу і воскрес. Усе це є цілком певно, не бачу приводу вперто триматися протилежної думки, то чому б я не спорудив йому вівтар, як готовий був би це зробити, приміром, Серапісові. Неважко мені б навіть довелося зректись інших богів, адже однаково жодна розумно мисляча людина й так у них не вірить. Але здається, що того всього християнам іще мало. Не досить шанувати Христа, треба ще жити згідно з його вченням; і тут опиняєшся мовби на березі моря, яке тобі наказують перейти пішки. Якби я це їм пообіцяв, самі відчули б, що це в моїх устах пустий звук. Павло мені прямо сказав. Ти знаєш, як я кохаю Лігію, і знаєш, що немає нічого такого, чого б я для неї не зробив. Але ж не міг би я навіть на її бажання підняти в руках Соракт або Везувій, чи розмістити на долоні Тразименське озеро[244], чи поміняти колір моїх очей із чорного на блакитний, як у лігійців. Якби забажала, хотів би, але це не під силу мені. Я не філософ, але також не є й таким дурнем, як тобі, може, здавалося не раз. Отож скажу тобі так: не знаю, як християни дають собі раду, щоб жити, знаю натомість: де починається їхнє вчення, там закінчується римське володарювання, закінчується Рим, закінчується життя, відмінність між переможеним і переможцем, багатим і бідним, паном і рабом, закінчується влада, закінчується імператор, закон і весь світоустрій, а замість усього цього приходить Христос і якесь милосердя, що його досі не було, і якась доброта, невластива людям і нашим римським схильностям. Для мене, щоправда, Лігія значить більше, ніж увесь Рим і його володарювання; і хай цей світ западеться, тільки б вона була в моєму домі. Та це інша річ. Для них, для християн, не досить погодитися на словах, треба ще відчувати, що так добре, й не мати в душі нічого іншого. А я — боги мені свідками! — не можу. Розумієш, що це значить? Є щось у моїй натурі, що здригається від цього вчення, і хоч би вуста мої славили його і я дотримувався б його приписів, розум і душа говорили б мені, що це роблю заради любові, заради Лігії, й коли б не вона, нічого в світі не було б мені противнішого. І дивна річ, що такий собі Павло з Тарса розуміє це і розуміє, незважаючи на свою простоту й низьке походження, той старий апостол, найголовніший серед них, Петро, який був учнем Христа. І знаєш, що роблять? Моляться за мене і просять для мене чогось, що називається благодать, а на мене сходить лише неспокій і все більша туга за Лігією.
Адже тобі писав, що вона пішла потай, але залишила мені хрест, який сама сплела з галузок самшиту. Прокинувшись, знайшов його біля своєї постелі. Він у мене тепер у ларарії, й сам не розумію, чому наближаюся до нього так, мовби в ньому є щось божественне, тобто з шанобою та побоюванням. Люблю його, бо її руки його плели, і ненавиджу, бо він нас розлучив. Часом здається мені, що є в цьому всьому якісь чари і що апостол Петро, — хоч і говорить, що він простий рибалка, — є могутнішим і за Аполлонія, і за всіх, які перед ним були, і що він-бо заворожив їх там усіх: Лігію, Помпонію й мене самого.
Ти пишеш, що в листі моєму попередньому відчуваються неспокій і смуток. Смуток мусить бути, бо знову її втратив, а неспокій — тому, що в мені все ж таки змінилося щось. Щиро тобі говорю, що немає нічого більш противного моїй натурі, ніж те вчення, одначе ж, відтоді як я з ним зіткнувся, не впізнаю себе. Чари чи любов?.. Цирцея[245] змінювала дотиком людські тіла, а мені змінили душу. Мабуть, що Лігія сама могла це зробити або радше вона зробила це за допомогою дивовижного вчення, що його сповідує. Коли я від них повернувся до себе, ніхто мене вдома не чекав. Думали, що я в Беневенті й нескоро повернуся, — тож у домі застав безлад, п'яних рабів і бенкет, який вони собі влаштували в моєму триклінії. Смерті радше сподівалися, ніж мене, й менш би її злякалися. Ти знаєш, як твердою рукою тримаю свій дім, отож усе живе впало на коліна, а дехто знепритомнів од страху. І я, знаєш, як учинив? У першу хвилину хотів, аби принесли різки й розжарене залізо, та відразу ж мене охопили якийсь сором і, — віриш? — жалість до цих негідників; є серед них і старі раби, що їх іще мій дід М. Вініцій привів із-над Рейну за часів Августа. Зачинився в бібліотеці, й там з'явилися в мене ще більш дивні думки, а саме: після того, що чув і бачив серед християн, не годиться мені поводитися з рабами так, як поводився досі, і що вони теж люди. Вони протягом кількох днів ходили в смертельній тривозі — думали, що я зволікаю для того, щоб вигадати більш жорстоку кару, а я так і не покарав їх, бо не міг! Зібравши їх позавчора, сказав: "Прощаю вас, ви ж ретельною службою постарайтеся спокутувати провину!" Почувши це, впали на коліна, заливаючись слізьми, з криком простягаючи руки до мене й називаючи мене володарем і батьком, я ж — із соромом це говорю тобі — був теж зворушений. Здалося мені, що в ту хвилину бачу ніжне обличчя Лігії та її очі, наповнені слізьми, що дякують мені за цей вчинок. І — pro pudor![246] — я відчув, що і в мене зволожуються очі… Знаєш, у чому тобі зізнаюсь: не можу собі дати ради без неї, мені погано самому, я просто-таки нещасний, і мій смуток куди глибший, аніж ти припускаєш… А щодо моїх рабів, подивувала мене одна річ. Прощення, що його дістали, не тільки не зробило їх нахабними, не тільки не послабило дисципліну, але ніколи страх не спонукав їх до такої ретельної служби, як це зробила вдячність. Не тільки прислуговують, але, здається, наввипередки вгадують мої думки, я ж згадую тобі про це тому, що коли за день до розставання з християнами сказав Павлові: від його вчення світ розлетівся б на тріски, як бочка без обручів, той відповів мені: "Міцнішим обручем є любов, а не страх". А тепер бачу, що в окремих випадках це судження є слушним. Справдилося це також і відносно клієнтів, які, довідавшись про моє повернення, збіглися, щоб мене привітати. Знаєш, що не був ніколи для них занадто скупим, але ще батько мій поводився з ними принципово гордовито й мене до такого поводження привчив. Так от тепер, бачачи ці потріпані плащі й голодні обличчя, знову я відчув жалість до них. Наказав їх нагодувати, іще й поговорив з ними; назвав кількох на ім'я, декого запитав про їхніх дружин та дітей, і знову я бачив сльози в очах, а надто знову здалося мені, що Лігія це бачить, що радіє та хвалить мене… Чи то мій розум почав блукати, чи то любов мене зводить з розуму, не знаю, знаю, однак, що маю постійне відчуття: вона здалеку на мене дивиться, і боюся зробити щось таке, що її могло б засмутити чи образити. Так, Гаю! Змінили мені все-таки душу, й часом добре мені від цього, а часом знову мучить мене та думка, бо побоююся, що забрано в мене колишню мужність, колишню енергію і що, може, нездатний уже не тільки до порад, суду, бенкетів, але навіть і до війни. То є не що інше, як чари! І настільки мене змінено, що скажу тобі й те: мені спадало на думку ще тоді, коли хворий лежав, якби Лігія була схожою на Нігідію, на Поппею, на Криспініллу й на інших наших розлучених жінок, якби була така ж підла, така ж немилосердна й така ж доступна, як вони, то я не кохав би її так, як кохаю. Та коли кохаю її за те, що нас розділяє, подумай, який хаос виникає в моїй душі, в якій темряві живу, як не бачу перед собою надійних шляхів й наскільки не знаю, як мені тепер бути? Якщо життя можна порівняти зі струмком, у моєму струмку замість води пливе неспокій. Живу сподіванням, що, може, її побачу, і часом здається мені, що це має статися… Але що буде зі мною через рік або два, не знаю й не можу собі уявити. З Рима я не поїду. Не зміг би витерпіти товариства августіанів, до того ж єдиною втіхою в моєму смутку та тривозі — думка, що я неподалік од Лігії, що через лікаря Главка, який обіцяв мене провідати, або через Павла з Тарса часом про неї можу щось довідатись. Ні! Не покину Рима, хоч би мені запропонували правити Єгиптом. Знай також, що замовив я скульпторові зробити надгробний камінь для Гулона, що його вбив я в гніві. Запізно згадав я, що він, одначе, на руках носив мене й перший навчав, як стрілу класти на лук. Не знаю, чому раптом пригадався мені він, викликаючи жаль і докір… Якщо тебе здивує це, що пишу, відповім тобі, що мене це дивує не менше, та пишу щиру правду. Прощавай".