— Христос перемагав і більш тверді серця, — сказав Петро.
На те Павло з Тарса, що мовчав досі, приклав пальці до своїх грудей, вказуючи на себе, і сказав:
— Я той, хто переслідував і посилав на смерть слуг Христових. Я під час каменування Стефана[239] пильнував одяг тих, що його каменували, я хотів знищити істину по всій землі, де живуть люди, і, одначе, — мене призначив Господь, аби її по всій землі проповідував. І я проповідував її в Юдеї, в Греції, на островах і в цьому безбожному місті, де опинився вперше і як в'язень мешкав у ньому. А тепер, коли мене викликав Петро, мій зверхник, я вступлю в цей дім, аби схилити цю горду голову до ніг Христових і кинути зерно в цей кам'янистий ґрунт, який оживить Господь, аби дав щедрий урожай.
І підвівся. Криспові ж цей невисокий, згорблений чоловік видався в ту мить, ким і був насправді, — велетнем, який зрушує світ із його основ і оволодіває людьми та країнами.
Розділ XXVIII
Петроній — Вініцію:
"Змилуйся, carissime, не наслідуй у листах своїх ані лакедемонян, ані Юлія Цезаря. Коли б принаймні так, як він, міг написати: "Veni, vidi, vici!"[240] — зрозумів би ще твою лаконічність. Але твій лист значить у кінцевому підсумку: veni, vidi, fugi[241]; що ж, таке завершення справи суперечить твоїй натурі, та ще й був поранений і діялися з тобою речі надзвичайні, але ж твій лист потребує пояснень. Я не вірив очам своїм, читаючи, що той лігієць задушив так легко Кротона, як пес каледонський душить вовка в ущелинах Гібернії[242]. Такий чоловік має цінуватися на вагу золота, і варто йому захотіти, він буде улюбленцем імператора. Коли повернуся до міста, мушу з ним ближче познайомитися й накажу відлити з бронзи його статую. Міднобородий лусне з цікавості, коли йому розповім, що вона зроблена з натури. Справжні атлетичні тіла все рідше зустрінеш і в Італії, і в Греції; про Схід нема чого й говорити, а в германців, хоча вони й рослі, м'язи вкриті жиром, — тож більше ваги, ніж сили. Довідайся від Лігії, чи становить виняток, чи в його краю є ще люди, до нього подібні. Як тобі або мені випаде коли, за службовим обов'язком, улаштовувати ігри, добре було б знати, де шукати найліпших тіл.
Але хвала богам східним і західним, що ти вийшов цілим із таких рук. Уцілів напевне тому, що ти патрицій і син консула, та все, що тебе спіткало, дивує мене надзвичайно: і цей цвинтар, де ти опинився серед християн, і вони самі, і їхнє поводження з тобою, і втеча Лігії, та, врешті, смуток і неспокій, якими віє від твого короткого листа. Поясни мені, позаяк багато чого не розумію, а якщо хочеш знати правду, скажу відверто, що не розумію: ні християн, ані тебе, ні Лігії. Й не дивуйся, що я, кого поза моєю власною особою мало що обходить на світі, допитуюся про все так ретельно. Я ж бо винуватець усього, що сталося, тож це, певною мірою, й моя справа. Поспішай написати, бо не можу точно передбачити, коли ми зустрінемось. У голові в Міднобородого наміри змінюються, як весняні вітри. Нині, перебуваючи в Беневенті, він хоче їхати просто в Грецію і до Рима не повертатися. Тигеллін, одначе, радить йому, щоб повернувся хоч на деякий час, бо народ знудьгувався за його особою (читай: за видовищами й хлібом), може обуритись. Отож не знаю, як буде. Якщо Ахайя переважить, то може захотітися нам до Єгипту. Я наполягав би на твоєму приїзді сюди, бо вважаю, що в такому душевному стані подорож і наші розваги були б ліками, але ти нас можеш не застати. Подумай усе-таки, чи в такому разі не хотів би відпочити у своїх маєтках на Сицилії, ніж сидіти в Римі. Пиши докладніше про себе — і прощавай. Побажань ніяких, окрім здоров'я, цим разом не додаю, бо, присягаюся Поллуксом, не знаю, чого тобі побажати".
Отримавши того листа, Вініцій не відчував спочатку ніякого бажання відповідати. Мав якесь відчуття, що відповідати не варто, що нікому від цього користі не буде, нічого не з'ясується і нічого не вирішиться. Огорнула його відраза до всього й відчуття безглуздості життя. Здавалося йому при тому, що Петроній ні в якому разі його не зрозуміє, бо сталося щось таке, через що вони один від одного віддалились. Не міг дійти згоди сам із собою. Повернувшись із Затибря до свого розкішного особняка в Каринах, був іще слабким, виснаженим і попервах відчував певне задоволення від можливості відпочити, від вигод і достатку, що його оточували. Але задоволення це тривало недовго. Незабаром відчув: живе в пустоті, і все, що становило для нього досі сенс життя, або зовсім перестало існувати, або здрібніло до ледве помітних розмірів. Мав таке відчуття, мовби обрізано в його душі ті струни, що раніше зв'язували його з життям, а не натягнуто ніяких нових. Від думки, що міг би поїхати до Беневента, а звідти до Ахайї, та поринути в насолоди й шалені витівки, йому стало тоскно. "Навіщо? Що мені з того?" Ось були перші запитання, що промайнули в нього в голові. Так само вперше в житті подумав, що коли б поїхав, то розмова з Петронієм, його дотепи, блиск, його вишукане висловлення думки й добирання влучних слів для кожної ідеї могли б його тепер обтяжувати.
З другого боку, одначе, почала його також обтяжувати й самотність. Усі його знайомі розважалися з імператором у Беневенті, тож мусив сидіти вдома сам, із головою, повною думок, і серцем, повним почуттів, із якими не міг собі дати ради. Іноді були хвилини, в яких вважав, що коли б міг із ким-небудь поговорити про те все, що з ним діється, то, може, сам спромігся б усе те зрозуміти, впорядкувати й визначити ліпше. Під впливом того сподівання через кілька днів вагань вирішив усе-таки відповісти Петронію, хоча не був певен, чи йому ту відповідь надішле, написав її такими словами:
"Хочеш, аби писав докладніше, тож згода; та чи зумію писати зрозуміліше, не знаю, бо й сам не вмію розплутати багатьох вузлів. Повідомляв тобі про моє перебування серед християн, про їх поводження з ворогами, до яких мали право зарахувати й мене, і Хілона, і, врешті, про доброту, з якою доглядали мене, і про зникнення Лігії. Ні, любий, не тому вони пожаліли мене, що я син консула. Такі міркування для них не існують, адже й Хілона вони простили, хоча я сам радив їм, аби закопали його в саду. Це люди, яких світ досі не бачив, і вчення, про яке світ досі не чув. Нічого іншого тобі сказати не можу, і хто почне міряти їх нашою міркою — помилиться. Скажу тобі натомість, що коли б я лежав зі зламаною рукою в своєму домі й коли б мене доглядали мої люди чи навіть моя родина, мав би, звичайно, більше вигод, але не відчув би й половини тієї дбайливості, яку відчув серед них. Знай ще про те, що і Лігія така, як інші. Коли б була моєю сестрою або дружиною, не могла б доглядати мене лагідніше. Не раз радість переповнювала моє серце, думав, що тільки любов може таку лагідність надихати. Іноді це читав я на її обличчі та в погляді, й тоді, чи повіриш, серед цих простих людей, у бідній кімнатці, що слугувала їм одночасно й кухнею, і триклінієм, почувався щасливішим, ніж будь-коли? Ні! Не був я їй байдужим, і сьогодні ще видається мені неймовірним думати інакше. І, одначе, та ж сама Лігія покинула оселю Міріам потай од мене. Ото й сиджу тепер цілими днями, підперши руками голову, та думаю, чому вона так зробила. Писав же тобі, що сам запропонував їй повернути її в сім'ю Авла? Правда, відповіла мені, що це вже неможливо, і з огляду на те, що Плавтії виїхали на Сицилію, і з огляду на вісті, які приходять через рабів з оселі в оселю, аж до Палатину. Імператор міг би її знову відібрати в Авла. Це правда! Та їй усе-таки було відомо, що я більше домагатись її не буду, що я відмовився від шляху примусу, а позаяк не можу ні перестати її кохати, ні жити без неї, приведу її до мого дому через заквітчані двері й посаджу на освяченій шкурі біля вогнища… І все ж утекла! Чому? Нічого їй уже не загрожувало. Якщо мене не кохала, могла мені відмовити. За день до цього я познайомився з дивовижним чоловіком, таким собі Павлом із Тарса, який говорив зі мною про Христа і його вчення й говорив так сильно, — мені здалося, що кожне його слово, навіть супроти його волі, перетворює на попіл усі основи нашого світу. Цей же чоловік провідав мене після її втечі та сказав: "Коли Бог розкриє очі твої на світло й зніме з них більмо, як зняв із моїх, тоді відчуєш, що вона вчинила правильно, й тоді, може, її відшукаєш". І ось сушу голову над тими словами, буцім почув їх із уст піфії в Дельфах[243]. Часом здається мені: вже щось розумію. Вони, люблячи людей, є ворогами нашого способу життя, наших богів і… наших злочинів, отже, вона втекла від мене, як від людини, що до цього світу належить, людини, з якою мусила б розділити життя, що його вважають християни порочним. Скажеш, оскільки могла мені відмовити, значить, їй не було чого втікати. А якщо й вона мене кохає? В такому разі хотіла втекти від любові. Лише подумаю про це, хочеться мені вислати рабів у всі завулки Рима й наказати їм, аби кричали біля кожного будинку: "Повернись, Лігіє!" Але перестаю розуміти, навіщо вона це зробила. Адже я б їй не заборонив у Христа вірити й сам спорудив би йому вівтар в атрії. Чим один новий бог зашкодив би мені й чому я не мав би в нього повірити, я, хто не дуже вірить у старих? Знаю з цілковитою певністю, що християни ніколи не брешуть, а говорять, що воскрес. Людина ж цього зробити не могла. Той Павло з Тарса, що є мешканцем римським, але він як юдей знає старі книги гебрайські, говорив мені, що пришестя Христа було заповідане ще тисячі років тому через пророків. Усе це є речі надзвичайні, але чи надзвичайність не оточує нас зусібіч? Адже не перестали ще говорити й про Аполлонія Тіанського.