— Страждання говорило, не імператор, але ти що про це думаєш?
— Боги занадто могутні, щоби могли підпадати під зурочення.
— Чи будеш же не визнавати божественності імператора та його родини?
— Peraktum est![185] — муркнув, стоячи поряд, Епрій Марцелл[186], повторюючи окрик народу, коли гладіатор на арені ураженим був одразу так, що добивати не було потреби.
Тигеллін придушив у собі гнів. Між ним і Петронієм здавна існувало суперництво щодо Нерона, — і Тигеллін мав ту перевагу, що Нерон менше або, скоріше, зовсім його не соромився, — аж досі все-таки при кожному зіткненні Петроній долав його розумом і дотепністю.
Так сталося й цього разу. Тигеллін замовк і тільки відзначав собі в пам'яті тих сенаторів і вершників, які, тоді як Петроній одступив у глиб зали, оточили його враз, припускаючи: після того, що сталося, він буде неодмінно першим улюбленцем імператора.
Петроній же, вийшовши з палацу, вирушив до Вініція і, розповівши йому про зустріч з імператором і сутичку з Тигелліном, сказав:
— Не тільки відвернув небезпеку від Авла Плавтія та Помпонії, і водночас од нас обох, але навіть од Лігії, яку не шукатимуть хоча б тому, що я намовив цю міднобороду мавпу, щоб поїхала до Анція, а звідти до Неаполіса або Бай. І поїде, бо в Римі досі не смів публічно виступити в театрі, знаю ж, що давно вже має намір виступити в Неаполісі. Потім він мріє про Грецію, де хочеться йому співати в усіх найбільших містах, а потім, зібравши всі вінки, що їх йому піднесуть греки, здійснить тріумфальний в'їзд до Рима. Протягом того часу матимемо можливість шукати Лігію вільно й сховати її надійно. А що ж? Чи нашого шляхетного філософа не було досі?
— Твій шляхетний філософ шахрай. Ні! Не було, не з'являвся і не з'явиться більше!
— А я маю ліпше уявлення, якщо не про його порядність, так про його розум. Пустив уже одного разу кров твоєму гаманцю і з'явиться хоча б для того, щоб пустити її вдруге.
— Нехай стережеться, аби я йому крові не пустив!
— Не роби цього; будь з ним терплячим, доки в шахрайстві не переконаєшся. Не давай йому більше грошей, а натомість обіцяй щедру нагороду, якщо принесе тобі надійні відомості. Чи вжив ти якихось заходів на свій страх і ризик?
— Двоє моїх вільновідпущеників, Німфідій і Демас, шукають її на чолі шістдесяти людей. Тому з рабів, який її знайде, мною обіцяна воля. Розіслав, крім того, гінців на всі дороги, що ведуть із Рима, щоб на постоялих дворах розпитували про лігійця та дівчину. Сам блукаю містом вдень і вночі, розраховуючи на щасливий випадок.
— Про що-небудь довідаєшся, дай мені знати, бо я мушу їхати до Анція.
— Добре.
— А якщо коли-небудь уранці, прокинувшись, скажеш собі, що через одну дівчину не варто себе мучити й витрачати на неї стільки зусиль, то приїзди до Анція. Там не забракне ні жінок, ні розваг.
Вініцій заходив швидкими кроками, Петроній же спостерігав якийсь час за ним, врешті сказав:
— Скажи мені щиро — не як палкий юнак, який щось собі навіяв і сам себе розпалює, але як чоловік розсудливий, що відповідає на запитання друга: чи тобі завше однаково бігати за тією Лігією?
Вініцій зупинився на хвилину й дивився на Петронія так, мовби його раніше не бачив, потім знову почав ходити. Було видно, що гамує в собі вибух. Врешті на очі, од відчуття власного безсилля, від горя, гніву й нездоланної туги, навернулися дві сльози, які подіяли дужче на Петронія, ніж найбільш красномовні слова.
Тож, замислившись, за хвилину сказав:
— Світ несе на плечах не Атлант[187], а жінка, і часом грається ним, як м'ячем.
— Так! — погодився Вініцій.
Й почали прощатися. Але в ту хвилину раб повідомив, що Хілон Хілонід чекає в передпокої та просить, аби його допустили перед очі володаря.
Вініцій наказав одразу його впустити, Петроній же сказав:
— Бач! Не говорив я тобі! Присягаюся Геркулесом! Зберігай тільки спокій; інакше він візьме гору, а не ти.
— Вітання і честь шляхетному військовому трибуну й тобі, пане! — мовив, зайшовши, Хілон. — Нехай щастя ваше дорівнюватиме вашій славі, а слава нехай обійде весь світ, од Геркулесових стовпів аж до кордонів землі Аршакідів.[188]
— Здрастуй, законодавцю доброчесності й мудрості! — відповів Петроній.
Але Вініцій запитав з удаваним спокоєм:
— Що приніс?
— За першим разом приніс тобі, пане, сподівання, тепер же приношу певність, що дівчину буде знайдено.
— Це значить, що ти не знайшов її досі?
— Так, пане, але знайшов, що означає знак, який тобі накреслила; знаю, що за люди, які її відбили, і знаю, між прихильниками якого божества належить її шукати.
Вініцій хотів було підхопитися зі стільця, на якому сидів, але Петроній поклав йому долоню на плече і, звертаючись до Хілона, сказав:
— Кажи далі!
— Чи цілковито певен ти, пане, що дівчина тобі накреслила рибу на піску?
— Авжеж! — вибухнув Вініцій.
— Отже, вона християнка й відбили її християни.
Настала хвилина мовчання.
— Слухай, Хілоне, — врешті сказав Петроній. — Мій родич призначив тобі за відшукання дівчини значну кількість грошей, але не меншу кількість різок, якщо його захочеш ошукати. В першому випадку ти купиш не одного, а трьох переписувачів, у другому — філософія всіх семи мудреців, із додатком твоєї власної, не стане тобі цілющою маззю.
— Дівчина — християнка, пане! — заволав грек.
— Задумайся, Хілоне. Ти ж чоловік недурний! Знаємо, що Юлія Силана разом із Кальвією Криспініллою звинуватили Помпонію Грецину у прихильності до християнських забобонів, але знаємо також, що домашній суд звільнив її від цього наклепу. Чи ти б хотів його тепер поновити? Чи хотів би нас переконати, що Помпонія, а з нею разом і Лігія можуть належати до ворогів роду людського, до отруювачів фонтанів і колодязів, до шанувальників ослячої голови, до людей, які вбивають дітей і поринають у найгидотнішу розпусту? Подумай, Хілоне, чи та теза, яку ти нам стверджуєш, не відіб'ється як антитеза на твоїм хребті.
Хілон розвів руками на знак того, що це не його вина, потім сказав:
— Пане! Вимов по-грецьки таку фразу: Ісус Христос, Бога Син, Спаситель.
— Добре. Ось вимовив!.. Що з того?
— А тепер візьми перші літери кожного з цих слів і склади їх так, аби утворилось одне слово.