Так мовлячи, зайшов до винарні й замовив собі глек "темного", бачачи ж недовірливий погляд господаря, видобув золоту монету з гаманця і, поклавши її на столі, сказав:
— Споре, працював я сьогодні із Сенекою од світанку до полудня, й ось чим мій друг обдарував мене на прощання.
Круглі очі Спора зробилися при цьому ще круглішими, й вино відразу ж з'явилося перед Хілоном, той же, вмочивши в нім палець, накреслив рибу на столі й мовив:
— Знаєш, що це означає?
— Риба? Ну, риба і є риба!
— Дуркуєш, хоча доливаєш стільки води до вина, що могла б у ньому знайтись і риба. Це символ, який мовою філософів означає: усмішка Фортуни. Якби ти його відгадав, може, й ти зробився б заможним. Шануй філософію, кажу тобі, бо інакше поміняю винарню, на що мій особистий друг, Петроній, давно мене вже намовляє.
Розділ XIV
Протягом кількох наступних днів Хілон ніде не з'являвся. Вініцій, який, відтоді як довідався від Акти, що Лігія його кохала, у сто разів іще більше прагнув її відшукати, розпочав пошуки на свій страх і ризик, не бажаючи, а водночас і не маючи змоги звернутися по допомогу до імператора, зануреного в тривогу з приводу здоров'я маленької Августи.
Не допомогли жертви, принесені в храмах, молебні та обітниці, як і мистецтво лікарське й усілякі ворожбитські засоби, до яких удавалися врешті-решт. За тиждень дитя померло. Жалоба впала на двір і на Рим. Імператор, який при народженні дитини шаленів од радості, шаленів тепер од розпачу і, зачинившись у себе, протягом двох днів не приймав їжі й, незважаючи на те, що палац кишів юрмами сенаторів та августіанів, які поспішали висловити жаль та співчуття, не хотів нікого бачити. Сенат зібрався на надзвичайне засідання, на якому померле дитя оголошене було богинею; ухвалено спорудити їй храм і призначити особливого жерця. Складали також нові на честь померлої жертви, відливали їй статуї з дорогоцінних металів, а похорон був сама нечувана урочистість, на якій народ дивувався нестримним виявам жалоби, що до них удавався імператор, плакав з ним разом, простягав руки за подачками й понад усе розважався незвичним видовищем.
Петронія занепокоїла та смерть. Відомо вже було в усьому Римі, що Поппея приписує її дії чар. Повторювали те за нею й лікарі, що в такий спосіб могли виправдати безуспішність своїх зусиль, і жерці, жертви яких виявилися безсилими, і заклинателі, що дрижали за своє життя, і народ. Петроній радий був тепер, що Лігія втекла; позаяк і не зичив зла Авлу, а бажав добра й собі, й Вініцію, тому щойно було прибрано кипарис, поставлений на знак жалоби перед Палантином, поспішив на прийом, улаштований для сенаторів і августіанів, аби переконатися, наскільки Нерон прислухався до балачок про чари, та запобігти наслідкам, які могли б із того виникнути.
Припускав також, знаючи Нерона, що той, хоча й не вірив у чари, удаватиме, що вірить, і тому, аби ошукати свій біль, і тому, аби комусь помститися, і врешті, аби запобігти припущенням, що боги починають його карати за лиходійства. Петроній не гадав, що імператор міг навіть власне дитя любити щиро і глибоко, хоча й удавав палке почуття, був, одначе, певен, що перебільшуватиме страждання. Таки не помилився. Нерон вислуховував слова розради сенаторів і вершників з кам'яним обличчям, з очима, втупленими в одну точку, й видно було: якщо навіть щиро страждає, то водночас думає і про те, яке враження справляє його страждання на присутніх, заразом позує, наслідуючи Ніобу[184], й дає виставу батьківської жалоби, як коли б її грав комедіант на сцені. Не зумів навіть при тому витримати позу мовчання й ніби скам'янілого страждання, бо раз по раз робив жести, нібито посипав голову прахом земним, а подеколи стогнав глухо, побачивши ж Петронія, підхопився і трагічним голосом почав так волати, щоб усі його могли почути:
— Eheu!.. І ти ж винен у її смерті! За твоєю порадою ввійшов у ці стіни злий дух, який одним поглядом виссав життя з її грудей… Горе мені! Й волів би, щоб очі мої не дивилися на світло Геліоса… Горе мені! Eheu! Eheu!..
І, підвищуючи щоразу голос, перейшов на розпачливий крик, але Петроній у ту ж мить, вирішивши поставити все на один кидок гральної кості, простягнув руку, зірвав швидко шовкову хустку, що її Нерон завше носив на шиї, й поклав йому її на вуста.
— Володарю! — виголосив урочисто. — Спали Рим і світ зі страждання, але збережи нам свій голос!
Сторопіли присутні, сторопів на мить і сам Нерон, лише Петроній лишився незворушним. Він знав надто добре, що робить. Адже пам'ятав, що Терпносу й Діодору просто було дано наказ прикривати рот імператору, коли, підвищуючи понадміру голос, той наражав його на ризик.
– Імператоре, — мовив далі з тією самою врочистістю та смутком, — зазнали ми втрати незмірної, хай нам хоч цей скарб лишиться на розраду!
Обличчя Нерона затремтіло, і за хвилину з очей пустилися в нього сльози; раптом поклав долоні на плечі Петронія і, припавши головою до його грудей, почав, схлипуючи, повторювати:
— Лише ти з усіх про те подумав, лише ти, Петронію! Лише ти!
Тигеллін пожовтів од заздрості. Петроній же мовив:
– Їдь до Анція! Там вона з'явилася на світ, там зійшла на тебе радість, там зійде розрада. Хай морське повітря освіжить твоє божественне горло; хай груди твої вдихнуть солону вологу. Ми, вірні твої піддані, підемо всюди за тобою, і коли твій біль будемо гоїти дружбою, ти втішиш нас піснею.
— Так! — одказав жалібно Нерон. — Я напишу гімн на її честь і створю до нього музику.
— А потім пошукаєш теплого сонця в Байях.
— А потім забуття в Греції.
— На батьківщині поезії й пісні!
І кам'яний, похмурий настрій розвіювався поступово, як розвіюються хмари, що закривали сонце, а натомість почалася розмова, ніби сповнена ще смутку, але й сповнена намірів на майбутнє, стосовно подорожі, артистичних виступів, і навіть урочистостей, яких вимагало оголошене прибуття Тиридата, царя Вірменії. Тигеллін спробував, щоправда, ще згадати про чари, та Петроній, упевнений уже у виграші, просто прийняв виклик.
— Тигелліне, — сказав, — чи гадаєш, що чари можуть шкодити богам?
— Сам імператор про них говорив, — відповів придворний.