Хілон блукав іще по садах, не знаючи, куди йти і де повернути. Тепер почувався знову безсилим, дряхлим і хворим старцем. Часом спотикався об недогорілі тіла, зачіпляв головешки, які вистрілювали вслід за ним роями іскор, часом сідав і дивився навкіл безтямним поглядом. У садах стало майже зовсім темно; між деревами рухався тільки блідий місяць, осяваючи непевним світлом алеї, зчорнілі стовпи, що лежали впоперек алеї, та перетворені на безформні брили недогарки жертв. Але старому грекові ввижалося, що на місяці бачить він обличчя Главка і що очі його все дивляться на нього, і ховався від світла. Врешті все-таки вийшов із тіні й мимоволі, мовби підганяла якась незнана сила, попрямував до фонтана, біля якого віддав Богу душу Главк.
Раптом чиясь рука торкнулась його плеча.
Старий оглянувся і, побачивши перед собою незнайому постать, перелякано закричав:
— Хто там! Хто ти?
— Апостол, Павло з Тарса.
— Я проклятий!.. Чого хочеш?
І апостол відповів:
— Хочу тебе врятувати.
Хілон обперся об дерево.
Ноги хиталися під ним, і руки звисли вздовж тіла.
— Немає для мене порятунку! — сказав глухо.
— Ти ж бо чув, Бог простив розбійника, що розкаявся на хресті? — запитав Павло.
— А ти знаєш, що я вчинив?
— Я бачив страждання твоє і чув, як ти свідчив істину.
— О пане!..
– І коли раб Христа простив тебе в час муки і смерті, як же тебе Христос не простить?
І Хілон схопився руками за голову, як у божевіллі:
— Прощення! Для мене прощення!
— Бог наш — це Бог милосердя, — відповів апостол.
— Для мене?! — повторив Хілон.
І застогнав, як людина, що їй забракло сил, аби подолати свій біль і страждання. А Павло сказав:
— Обіприся на мене й ходімо зі мною.
І, взявши його, йшов із ним по алеях, які перетиналися, керуючись голосом фонтана, що, здавалося, плакав у нічній тиші над тілами замучених.
— Бог наш — це Бог милосердя, — повторив апостол. — Якби ти став над морем і кидав у нього каміння, міг би ти заповнити ним безодню морську? І я говорю тобі, що милосердя Христа як море і що гріхи та провини людські потонуть у ньому, мов каміння в безодні. І я говорю тобі, що воно як небо, яке покриває гори, долини і моря, бо є скрізь і не має ні кінця, ні краю. Ти ж страждав біля стовпа Главка, і Христос бачив твоє страждання. Ти ж сказав, незважаючи на те, що завтра тебе може спіткати: "Це він — палій!" — і Христос запам'ятав слова твої. Бо відійшла злоба твоя та брехня і в серці лишилася тільки скорбота велика… Ходімо зі мною і слухай, що я тобі скажу: ось і я ненавидів його і переслідував його обраних. Я не визнавав його і не вірив у нього, поки він сам явився мені й не закликав мене. І відтоді він є любов'ю моєю. А тепер до тебе прийшов муками сумління, тривогою та скорботою, аби закликати до себе тебе. Ти ж його ненавидів, а він любив тебе. Ти віддавав на муки його прихильників, а він хоче простити і врятувати тебе.
Груди бідолашного грека здригнулися від бурхливого ридання, від якого розривалася його душа, а Павло, обіймаючи його, брав над ним владу і вів, як солдат веде полоненого.
І за хвилину знову заговорив:
– Іди за мною, і я тебе поведу до нього. З якої ж іншої причини приходив би до тебе? Але він звелів мені збирати душі людські в ім'я любові, тож виконаю наказ його. Ти вважаєш, що проклятий, а я говорю тобі: повір у нього, і чекає тебе спасіння. Ти думаєш, що ненависний йому, а я повторюю тобі, що він любить тебе. Подивись на мене! Коли його не було в мене, нічого не було, крім злоби, що жила в серці моїм, а тепер любов його мені за батька й матір, замість багатства та влади. В ньому єдиному — розрада. Він єдиний зарахує страждання твої, зглянеться на злигодні твої, зніме з тебе тривогу і підніме тебе до себе.
Із цими словами привів його до фонтана, сріблястий струмінь якого поблискував здалеку в місячнім сяйві. Навколо була тиша і пустка, бо раби прибрали вже обвуглені стовпи й тіла мучеників.
Хілон зі стогоном упав навколішки і, закривши обличчя руками, завмер, а Павло підвів обличчя до зірок і почав молитися:
— Господи, зглянься на цього нещасного, на скорботу його, на сльози й муку! Господи милосердний, що пролив кров за провини наші, через муки твої, через смерть твою та воскресіння прости його!
Потім замовк, але довго ще дивився на зірки й молився.
Раптом біля його стіп почувся схожий на стогін вигук:
— Христос!.. Христос!.. Прости мене!..
Тоді Павло підійшов до фонтана і, набравши води в пригорщу, повернувся до бідолахи, що стояв навколішках:
— Хілоне! Хрещу тебе в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа! Амінь!
Грек підвів голову, розкинув руки в сторони й завмер. Повний місяць осяяв його побіліле волосся й також біле, нерухоме, ніби мертве або висічене з мармуру обличчя. Хвилини минали одна за одною; з великих пташарень у садах Доміції почав долітати спів півнів, а він усе стояв навколішках, подібний до надмогильної статуї.
Врешті повернувся із заціпеніння, підвівся і запитав апостола:
— Що маю зробити перед смертю, отче?
Павло, відійшовши від роздумів над величчю могутності, якій не можуть чинити опір навіть душі таких людей, як цей грек, відповів:
— Сподівайся і свідчи істину!
Після чого вийшли разом. Біля воріт саду апостол іще раз поблагословив старого, і вони розсталися, бо цього вимагав сам Хілон, передбачаючи: після того, що сталось, імператор і Тигеллін накажуть його схопити.
І він не помилився. Повернувшись до себе, застав свій дім оточеним преторіанцями, що схопили його й під орудою Сцевіна повели на Палатин.
Імператор уже відпочивав, але Тигеллін чекав і, побачивши нещасного грека, привітався до нього з обличчям спокійним, але зловісним…
— Ти здійснив злочин образи величності, — сказав йому, — і кара тебе не мине. Але якщо завтра засвідчиш у амфітеатрі, що був п'яний і безумний, а винуватцями пожежі є християни, кара твоя обмежиться шмаганням батогами та вигнанням.
— Не можу, пане! — відповів тихо грек.
А Тигеллін підійшов до нього повільним кроком і також голосом притишеним, але страшним, запитав:
— Як це не можеш, собако грецький? Невже ти не був п'яний і невже не розумієш, що на тебе чекає? Поглянь туди!