Але ще на початку видовища з'явився серед люду імператор на чудовій цирковій квадризі, запряженій четвіркою білих аргамаків, — такий собі візник в одязі кольорів партії Зелених, до яких належали й він, і його двір. За ним рухались інші повози, повні придворних у чудовому вбранні, сенаторів, жерців та оголених вакханок із вінками на головах і глеками вина в руках, які були частково п'яні й видавали дикі крики. Біля них музиканти, наряджені фавнами та сатирами, грали на цитрах, формінгах, дудках і рогах. На інших повозах їхали матрони й римські дівиці, також п'яні та напівголі. Обабіч квадриг танцюристи потрясали тирсами у стрічках; одні били в бубни, інші сипали квіти. Вся ця пишна процесія посувалася під вигуки: "Evoef" — найширшою алеєю саду, серед диму й людей-смолоскипів. Імператор, у супроводі Тигелліна та Хілона, чиїм страшенним переляком хотів потішитися, сам правив кіньми і, їдучи повагом, поглядав на палаючі тіла і разом з тим прислухався до криків люду. Стоячи на високій позолоченій квадризі, оточений людськими хвилями, що припадали до його стіп, у відблисках полум'я, у золотому вінку циркового переможця, височів над головами придворних і натовпу й видавався велетнем. Потворні його руки, простягнені для тримання віжок, здавалося, благословляли люд. В обличчі та примружених очах була посмішка, він сяяв над людьми як сонце або як страшне божество, але чудове й могутнє. Часом зупинявся, аби докладніше придивитися до якої-небудь дівчини, чиї груди починали шкварчати в полум'ї, або до спотвореного конвульсією дитячого обличчя, і знов їхав далі, ведучи за собою шалену, розгнуздану процесію. Часом кланявся людові, а часом, відкидаючись назад, натягав позолочені віжки і розмовляв із Тигелліном. Доїхавши нарешті до великого фонтана, що стояв на перехресті двох алей, зійшов із квадриги і, кивнувши супутникам, змішався з натовпом.
Вітали його криком та оплесками. Вакханки, німфи, сенатори, августіани, фавни, сатири й солдати оточили його враз шаленим колом, а він, ідучи між Тигелліном і Хілоном, огинав фонтан, навколо якого палало кілька десятків смолоскипів, зупиняючись перед кожним, роблячи зауваження щодо жертв або насміхаючись над старим греком, обличчя якого відбивало безмежний розпач.
Врешті зупинилися перед високим стовпом, прикрашеним миртом і обвитим березкою. Червоні язики полум'я сягали вже колін жертви, але обличчя її не можна було розгледіти, позаяк свіжі, палаючі галузки закривали його димом. Одначе за хвилину легкий нічний вітерець звіяв дим і відкрив голову старого з сивою бородою, що спадала на груди.
Дивлячись на неї, Хілон скрутився раптом у клубок, мов поранена змія, і з уст у нього вирвався крик, радше до каркання, ніж до людського голосу подібний:
— Главк! Главк!..
І дійсно, з палаючого стовпа дивився на нього лікар Главк.
Він був іще живий. Обличчя мав стражденне й схилене, мовби хотів подивитися востаннє на свого мучителя, який зрадив його, позбавив його дружини, дітей, підіслав до нього вбивцю, а коли все це в ім'я Христа було прощено, ще раз оддав його в руки катів. Ніколи людина не вчиняла іншій страшніших і кривавіших кривд. І ось жертва палала тепер на просмоленому стовпі, а кат стояв біля її стіп. Очі Главка не відвертались од обличчя грека. Часом їх закривав дим, але коли віяв вітерець, Хілон бачив знову ці втуплені в нього зіниці. Він випростався й хотів утікати, але не зміг. Раптом здалося йому, що ноги його свинцеві й якась невидима рука затримує його з надлюдською силою перед тим стовпом. І скам'янів. Відчував тільки, як щось переповнює його, щось виривається, і йому досить мук і крові, що приходить кінець життя і що все зникає навколо: й імператор, і почет, і натовп, видно лише ті очі мученика, які викликають його на суд. А той, схиляючи все нижче голову, дивився й дивився. Присутні здогадалися: між цими людьми щось відбувається — і сміх завмер на їхніх устах, бо в обличчі Хілона було щось страшне, воно було спотворене таким болем, ніби ті язики полум'я палили його власне тіло. Раптом він захитався і, простягнувши руки догори, закричав жахливим, несамовитим голосом:
— Главку! В ім'я Христа! Прости!
Затихло все навколо: дрож пробіг по тілах присутніх, і всі очі мимоволі підвелися вгору.
А голова мученика ворухнулася злегка, потім почувся з верхівки стовпа схожий на стогін голос:
— Прощаю!..
Хілон упав ниць, виючи як дикий звір, і, набравши пилюки в обидві жмені, посипав собі нею голову. Тим часом полум'я бурхнуло вгору, охопило груди та лице Главка, розплело миртовий вінок у нього на голові, спалахнули стрічки на верхівці стовпа, і весь він засяяв великим яскравим світлом.
Але Хілон підвівся за хвилину з таким зміненим обличчям, що августіанам здалося: бачать іншу людину. Очі палали в нього незвичним вогнем, зморшкувате чоло сяяло натхненням; безпомічний хвилину тому грек мав вигляд тепер якогось жерця, що, осягнувши через бога, хоче відкрити невідомі таємниці.
— Що з ним? Збожеволів! — почулося кілька голосів.
А він повернувся до натовпу і, простягнувши вгору праву руку, почав гукати, а радше кричати так голосно, аби не тільки августіани, але й чернь могла його почути:
— Народе римський! Присягаюся своєю смертю, що тут гинуть безвинні, а палій — ось він!..
І вказав пальцем на Нерона.
Запанувала мертва тиша. Придворні заціпеніли. Хілон усе стояв із простягнутою тремтячою рукою і пальцем, який указував на імператора. Зненацька вчинилося сум'яття. Люд, немов хвиля, гнана раптовим вітром, рушив на старого, бажаючи ліпше його роздивитися. Тут і там почулися крики: "Тримай!", десь-інде: "Лихо нам!" У натовпі розлігся свист і вигуки: "Агенобарб! Матеревбивця! Палій!" Безлад зростав із кожною хвилиною. Вакханки, здійнявши вереск, почали ховатися на повози. Раптом кілька обгорілих стовпів перекинулися, розсипаючи навколо іскри й посилюючи сум'яття. Сліпа, нестримна хвиля люду захопила Хілона й понесла його в глиб саду.
Всюди вже стовпи почали перегоряти й падати впоперек алей, наповнюючи їх димом, іскрами, чадом дерева й людського м'яса. Гаснули смолоскипи вдалині й поблизу. В садах потемніло. Занепокоєні, похмурі натовпи тиснулися до воріт. Вістка про те, що сталося, переходила з уст в уста, зі змінами й додатками. Одні розповідали, що імператор зомлів, другі — буцімто сам визнав, що наказав підпалити Рим, треті — що тяжко захворів, інші врешті — що вивезено його, наче мертвого на повозі. Тут і там чулися голоси співчуття до християн: не вони спалили Рим, тож навіщо стільки крові, мук і несправедливості? Чи боги не помстяться за безвинних, і тоді якими жертвопринесеннями вдасться їх знову вмилостивити? Слова "innoxia corpora!" повторялися все частіше. Жінки вголос жаліли дітей, яких стільки було кинуто диким звірам, прибито на хрестах або спалено в цих проклятих садах! І врешті співчуття змінилося на прокляття імператору й Тигелліну. Але були й такі, що, раптом зупиняючись, задавали собі або іншим запитання: "Що це за бог, який дає таку силу проти мук і смерті?" І поверталися додому, замислившись…