Байдачна дивилась на сина, на його ліжко, що вже стало коротким, і гіркий смуток довго-довго бринів на дні серця.
Лягла спати з думкою, що завтра прокинеться раненько, на зорі, нагріє води і покупає сина. Та тільки прихилила голову до подушки, одразу й заснула, наче провалилася в чорний пух. Не встигла навіть кісники розв'язати. Вся ота гора землі, яку вона перекидала і переносила на собі, придавила її важкою, солодкою втомою.
Розбудили її якісь голоси. Замурзані руки вчепилися за підвіконня, торохнули одірваною жерстю на лутці, потім просунулися у вікно дві чи три кирпи:
— Пашо, ІІасько, вставай! Там тебе ждуть, гайда!
Хлоп'яча ватага викликала свого верховоду. Нерозлучні друзяки і дня не могли прожити без її сина, Паші, Паська (так на вулиці називали Павлушо). Він, ще сонний, з прим'ятим вихорем на тім'ї, прокліпав очима, нап'яв на себе старі, з видутими колінами, аж зашкарублі штани, картуз на голову і чкурнув за поріг, лиш вітер джухнув за ним.
"Господи, та він голодний побіг, навіть молока не випив!" З сусідкою вона домовилася, і та завжди ставила в сінях на порозі горнятко свіжого, з-під корови молока. Та де там — перескочив через поріг і гайда,— хлопці ж кличуть!
Встала мати трохи розбита, помазала кремом губи, які в неї завжди присихали й тріскалися, сяк-так умилася. Попленталась до комори, де їх чекала підвода. Йшла якась млява, іиомило їй в усіх кісточках, і чогось не покидала тривога: ніби щось забула дома, гребінець чи вузлик з харчами, і треба вернутися. Аби ж вона вернулася! Аби ж вона гукнула сина і сказала: "Павлусю, не йди на ту кляту греблю! Давай сьогодні побудемо разом. Сходимо на скелю, помиємо ноги, а тоді помандруємо, як давно, коли ти маленьким був, на Інгул, в Золоту балку. Ах, яких вареників з шовковицею наварить нам хрещена!"
Аби ж то!
Та вона, пересилюючи глуху ломоту в тілі, попленталась до підводи, яка стояла під зеленим шатрищем горіха, перед клунею, і дівчата вже гукали й махали їй: Тасько, швидше! А син подався за хлопцями на ту ж таки обвалену греблю, де в нього був і дім, і штаб, і свої втіхи, і війни, і цілий світ довгого-довгого, як літній день, підліткового життя.
Він, Павлунь, був гострий розумом, неслухняний, характером впертий і звиклий до повної волі. За літо, з темна до темна пропадаючи на ставку, він висихав, як жердина на їхньому городі, на яку мати вішала на страх горобцям батьків картуз. Тонка, облізла від купання жердина з горбочками твердих хребців на спині — ото й весь Павлунь. Однак в руках він був дуже сильний і в своєму товаристві був беззаперечним отаманом.
Він наче вродився для отаманства: жив тільки в гурті і для гурту і заради хлопців готовий був на все — лізти в сад до старого Салабая, де гарчав злий, мов чорт, пес; крутити маховик в молотарці і тут же на ходу зупиняти колесо, щоб аж руки рвало; ночувати в когось з товаришів (та ще, гляди, в саду або на купі сіна), коли батьки їхали на базар чи в гості.
Будь-яке хлоп'яче добро припливало до його рук і тут же спливало; він любив мінятися ножами, батарейками, магнітами, старими зеленкуватими мідяками, знайденими десь у глинищі або на городі; роздавав їх, розкидав, а то й просто забував і губив. Якщо в нього була баночка черв'яків, пиріг з гарбузом, що мати пекла заради неділі, добра волосінь для вудки, все те він приносив на греблю і клав в одну купу під стару вербу в гуртове добро. Кому треба, той брав черв'яків з одної банки і тут же, поплювавши на гачок, заїдав одним, принесеним на всіх пирогом. І в самого Павлуні не було ні вудки своєї, ні котушки для запускання пропелера в небо, все те приносили йому хлопці, і воно знов у нього пропадало або переходило до когось іншого. Єдине, чим він дорожив, може, й не розуміючи того, то це хлоп'ячою відданістю, отим гарячим гуртовим захопленням: "ах, Пасько, ну й дав!" (коли він з розгону, через місток, стрибав у воду, млинком перекручуючись в повітрі); він бачив, що хлопцям без нього нудно, що він для них суддя, гармаш в цурці, водило в "шпигунах". Круг нього тільки й чулося:
— Пасько, починай!
— Пасько, побігли!
— Пасько, а ти можеш?
Справді, що він міг, Пасько? Він не раз випробував себе, і не стільки для себе, як для товариства. Серед білого дня, коли село й двори вимирали від спеки й безлюддя, вони гуртом підкрадалися до саду Салабая. Там за парканом кидався і гарчав на цепу чорний собака. Ось тут і наступала Паськова хвилина: зможе він чи не зможе? Він пролазив у дірку під парканом і на мить завмирав од страху: здоровенна червона паща викидала на нього клубки піни і гавкоту. Вони впивалися оди" в одного очима: хлопець заклякло, а пес — з скаженою люттю, готовий розірвати людину. Не тямлячи себе, Пасько одним змахом, просто в ошкірену пащу кидав псові кавалок глевкого тіста. І поки той, давлячись, з харчанням глитав тісто, Пасько не видряпувався, а кішкою вилітав на яблуню, хапливо обчух-рував з листям гілки, напихав за пазуху і з шелестом, просто в діромаху між гілляками стрибав на землю. Вилазив до хлопців, обдерши собі спину під парканом. Руки в нього трусилися, і лице було якесь біле, без кровинки, але гурт зустрічав його стишеним захватом "ох!" і в десять рук гаряче поплескував його по спині: "Ну Пасько! Вогонь!"
Вони з хрумкотом надкушували Салабаеві яблука, зеленкуваті, ще вгорнуті легеньким білим пухом. Та де там — такі вони були кислющі, що вибивали оскому й сльозу, і годилися хіба що для бійки, для війни в білих і червоних. Але не це головне. Головне — заткнути псові пащу, і Пасько показав: може!
(Аби мати бачила сина в цю щасливу для нього хвилину, вона б зрозуміла: весь він вдачею і душею схожий на неї: теж любить вивернути себе до дна і для гурту, для товариства готовий розірвати себе на клапті вогню.)
Був у Паська коронний номер. !" На краю села, за кузнею, ледь виглядала з очеретів і осоки стара, напівобвалена гребля, по якій давно вже ніхто не їздив. Там, де з ставка стікала в яр вода, догнивав такий же ветхий, обсунутий місток, і просто в дошки і в стовпи його вростала старезна верба; червоне вузлувате коріня її обплітало гнилі колоди водоспуску. В глибоких норах і ямах під колодами і між. вербовим корінням водилося багато раків.